ТОП-10 ВИНАХОДІВ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ЗМІНИЛИ ХІД ІСТОРІЇ
10. Рентген
Українець Іван Пулюй за 14 років до німця Вільгельма Рентгена сконструював трубку, яка згодом стала прообразом сучасних рентгенівських апаратів. Він набагато глибше, ніж Рентген, проаналізував природу і механізми виникнення променів, а також на прикладах продемонстрував їх суть. Саме Іван Пулюй першим у світі зробив рентгенівський знімок людського скелета.
9. Опріснення морської води
Технологію опріснення морської води для пиття розробив професор Одеської державної академії холоду Леонард Смирнов. Заморожена особливим чином морська вода перетворюється в кристали, з поверхні яких можна видалити солі, шкідливі речовини, а також важкі ізотопи водню, які негативно впливають на гени і нервову систему людини.
8. Компакт-диск
Мало хто знає, що прообраз компакт-диска в кінці 1960-х винайшов аспірант Київського інституту кібернетики В'ячеслав Петров. Тоді розробка носила науковий характер і не мала нічого спільного з музикою. Оптичний диск був створений для супер ЕОМ.
7. Кінескоп
Йосип Тимченко - людина, яка за два роки до відкриття братів Люм'єр, спільно з фізиком Миколою Любимовим розробив скачковий механізм «равлик». Його принцип дії був покладений в основу створення кінескопа. У 1893 році в Одесі були показані два фільми, знятих за допомогою першого кінескопа. Тимченко випередив західних винахідників кінематографу, однак його пристрій не був запатентований
6. Електричний трамвай
На початку 1870-х полтавчанин Федір Піроцький розробив технологію передачі електроенергії через залізний дріт. У 1880 році Піроцький представив проект застосування електрики "для руху залізничних потягів з подачею струму". Через рік в Берліні поїхав перший трамвай, вироблений компанією Siemens за схемою українця.
5. Гасова лампа
Лампа на основі згоряння гасу була створена львівськими аптекарями Ігнатієм Лукасевичем і Яном Зехому 1853 році. Одночасно з лампою був винайдений і новий спосіб отримання гасу шляхом дистиляції і очищення нафти
4. Ракетний двигун і перший супутник Землі
Уродженець Житомира Сергій Корольов є конструктором радянської ракетно-космічної техніки і засновником космонавтики. У 1931 році він разом з колегою Фрідріхом Цандером домоглися створення громадської організації з вивчення реактивного руху, яка згодом стала державною науково-конструкторської лабораторією з розробки ракетних літальних апаратів. У 1957 році Корольов запустив на навколоземну орбіту перший в історії штучний супутник Землі.
3. Перша пересадка нирки
Юрій Вороний здійснив першу в світі пересадку нирки. Надзвичайно важливо, що в клінічних умовах Вороний довів, що "нирки свіжих трупів у стані оживати і функціонувати при пересадці іншій людині", і що "поза всяким сумнівом трупні органи при пересадці людині не дають якою б то не було специфічної інтоксикації або анафілаксії". Своєю операцією Вороний надовго випередив розвиток трансплантології. У більшості країн світу клінічні пересадки кадаверних нирок почали робити тільки в 50-60-ті роки.
2. Вертоліт
Винахідником вертольоту є київський авіаконструктор, який емігрував до США, Ігор Сікорський. У 1931 році він запатентував проект машини з двома пропелерами - горизонтальним на даху і вертикальним на хвості. У вересні 1939-го почалися випробовування гелікоптера VS-300 спочатку на прив’язі, а 13 травня 1940-го конструктор вперше підняв свою машину у вільний політ. Їхній успіх сприяв отриманню першого замовлення від американської армії. Поступово скромна фірма Сікорського перетворилася на потужний концерн, який щороку випускає сотні гвинтокрилів цивільного й військового призначення.
1. Вакцини проти чуми та холери
Володимир Хавкін створив перші в історії вакцини проти чуми і холери. Він працював спочатку в Одесі, а пізніше в Парижі. У Франції Володимир Хавкін винайшов протихолерну вакцину. Уряд царської Росії відмовився застосовувати винахід політичного противника московської імперії. Після відмови застосовувати протихолерну вакцинацію в ряді країн Європи, Хавкін з 1896 року працював в Індії, де створив першу в історії вакцину проти чуми. Зусилля вченого знайшли підтримку в уряду Великої Британії. Експерименти з винайденими вакцинами Хавкін найчастіше проводив на своєму організмі. В Індії було вакциновано понад 4 мільйонів людей. Видатний вчений був призначений головним бактеріологом країни та директором Бомбейської протичумної лабораторії. Пізніше ця лабораторія була перетворена в Інститут Хавкіна.
ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ...
ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ...
Ви ніколи не задумувалися, звідки походять назви титулів правителів?
*Імператор - іменник до латинського дієслова "imperare" - керувати. Тобто, імператор - керівник
*Кайзер, цар, цісар - цезар. Більшість римських імператорів мали титул "Цезар" (Гай Юлій Цезар Октавіан Август, Гай Юлій Цезар Август Германік та ін.), який згодом трансформувався в інші слова.
*Фараон - грецьке спотворення єгипетського "per-oh", тобто "великий дім"
*Халіф - з арабської, "заступник"
*Султан - цим словом в Корані позначалася влада
*Принц - з багатьох мов перекладається як "перший"
А чи знаєте ви,що найкоротша в історії війна тривала 38 хвилин !!!
Це війна між Англією і султанатом Занзібар (це в Африці, з 1964 року Занзібар є частиною Об'єднаної Республіки Танзанія) 27 серпня 1896 року.Конфлікт почався через те, що новий правитель Занзібару, Халід ібн Баргаш, вирішив припинити співпрацю з Великобританією і зблизиться з Німеччиною. Таке рішення ніяк не влаштовувало англійців, і вони висунули ультиматум, згідно з яким 27 серпня в 9.00 Занзібар повинен був здатися. Однак цього не сталося. Армія, зібрана султаном Занзібару, складалася з 2800 чоловік, а його флот з одного корабля з одним знаряддям. Що й казати, англійці завдали нищівної поразки Занзібару. У цій війні було нараховано 570 загиблих і все з боку Занзібару. З початку конфлікту до повної перемоги англійців пройшло рівно 38 хвилин.Цей цікавий факт був зафіксований у книзі рекордів Гіннесса, як найкоротша війна в історії людства!
Цікаве з історії України
Скільки гетьманів було в Україні? Україною понад двісті років правили 66 гетьманів: перший
був Дмитро Вишневецький, оспіваний у думах як Байда, останній — Кирило Розумовський.
Одні булавою освячували визвольні змагання народу, для інших блиск гетьманських клейнодів
вгамовував спрагу честолюбства і власних корисних інтересів.
Одні булавою освячували визвольні змагання народу, для інших блиск гетьманських клейнодів
вгамовував спрагу честолюбства і власних корисних інтересів.
Дві нагороди гетьмана Мазепи. Російський цар Петро 1 запровадив у своїй імперії систему
державних нагород. Намагаючись знищити автономію України, цар наблизив до себе гетьмана
Івана Мазепу та козацьку старшину. І гетьман одержує орден Андрія Первозванного — головну
нагороду імперії. Після спроби Мазепи за допомогою шведського короля Карла XV вирвати
Україну з пазурів двоголового орла, Петро 1 вирішує покарати "зрадника". І князеві Меншикову
було велено приготовити орден Юди спеціально для Мазепи (Юда — біблійний персонаж, що
продає Ісуса Христа за 30 срібників). На ордені Меншиков наказав "вирізьбити Юду на осиці
повішеного, а знизу тридцять срібників лежачих і біля ніг торба, а позаду напис проти цього —
триклятий син погибельний Юда, що за срібролюбство давиться". Але виготовлена "нагорода "
була вже ні до чого, бо гетьман Іван Мазепа помер... Орден Юди, точніше антиорден, ця
хвилинна примха царя, довго валявся в царських хоромах, аж поки десь щез.
державних нагород. Намагаючись знищити автономію України, цар наблизив до себе гетьмана
Івана Мазепу та козацьку старшину. І гетьман одержує орден Андрія Первозванного — головну
нагороду імперії. Після спроби Мазепи за допомогою шведського короля Карла XV вирвати
Україну з пазурів двоголового орла, Петро 1 вирішує покарати "зрадника". І князеві Меншикову
було велено приготовити орден Юди спеціально для Мазепи (Юда — біблійний персонаж, що
продає Ісуса Христа за 30 срібників). На ордені Меншиков наказав "вирізьбити Юду на осиці
повішеного, а знизу тридцять срібників лежачих і біля ніг торба, а позаду напис проти цього —
триклятий син погибельний Юда, що за срібролюбство давиться". Але виготовлена "нагорода "
була вже ні до чого, бо гетьман Іван Мазепа помер... Орден Юди, точніше антиорден, ця
хвилинна примха царя, довго валявся в царських хоромах, аж поки десь щез.
Документальний портрет Івана Сірка. Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Дмитрович Сірко —
улюблений герой народних дум та переказів. З його ім'ям народна традиція пов'язує славетний
лист запорожців до турецького султана Магомета IV, що в ньому з неперевершеною дотепністю
та сарказмом висміяно претензії на світове панування. Після смерті І.Сірка поховали неподалік
від Чортомлицької (Старої) Січі в межах теперішнього села Капулівка (Запорізька область).
1967 року над його могилою нависла загроза: впритул наблизилися хвилі штучно створеного
Каховського моря. Але прах було перенесено в небезпечне місце, тоді ж за ініціативою
співробітників Дніпропетровського історичного музею череп гетьмана передали в лабораторію
антропологічної пластичної реконструкції АН СРСР (Москва) для створення портрету І.Сірка.
При обстеженні черепа виявили дуже сильний розвиток м'язового рельєфу надбрів'я
потиличного виступу. Це означає, що Іван Сірко був людиною міцної статури й непересічної
фізичної сили та витривалості (згадаймо, що за рік до смерті він ще водив козаків у низов'я
Дніпра громити турецькі укріплення). Було припущено, що серед предків відважного лицаря
були носії степового компоненту, але в його зовнішності домінували риси центрально-
українського типу. Завідувачка лабораторії антропологічної пластичної реконструкції Галина
Лебединська створила скульптурний образ вольового козака-звитяжця у розквіті сил.
Саме таким залишився у пам'яті нащадків національний герой українського народу.
улюблений герой народних дум та переказів. З його ім'ям народна традиція пов'язує славетний
лист запорожців до турецького султана Магомета IV, що в ньому з неперевершеною дотепністю
та сарказмом висміяно претензії на світове панування. Після смерті І.Сірка поховали неподалік
від Чортомлицької (Старої) Січі в межах теперішнього села Капулівка (Запорізька область).
1967 року над його могилою нависла загроза: впритул наблизилися хвилі штучно створеного
Каховського моря. Але прах було перенесено в небезпечне місце, тоді ж за ініціативою
співробітників Дніпропетровського історичного музею череп гетьмана передали в лабораторію
антропологічної пластичної реконструкції АН СРСР (Москва) для створення портрету І.Сірка.
При обстеженні черепа виявили дуже сильний розвиток м'язового рельєфу надбрів'я
потиличного виступу. Це означає, що Іван Сірко був людиною міцної статури й непересічної
фізичної сили та витривалості (згадаймо, що за рік до смерті він ще водив козаків у низов'я
Дніпра громити турецькі укріплення). Було припущено, що серед предків відважного лицаря
були носії степового компоненту, але в його зовнішності домінували риси центрально-
українського типу. Завідувачка лабораторії антропологічної пластичної реконструкції Галина
Лебединська створила скульптурний образ вольового козака-звитяжця у розквіті сил.
Саме таким залишився у пам'яті нащадків національний герой українського народу.
Великий Луг. Чому козаки оселилися саме тут? Нижче від острова Хортиця, між Дніпром і
річкою Конкою, знаходився Великий Луг, тісно пов'язаний із Запорізькою Січчю, із славним
козацтвом. Серед тих непрохідних колись боліт, густих чагарників містилася козацька твердиня.
Чому козаки заклали Січ саме тут? Бо тут знаходили вони захист від ворогів. Великий Луг був
символом безпеки й вільності. Недарма ж його називали "Великий Луг —батько". Тут серед
тростяника, рогози та іншої болотяної рослинності, в непролазній гущавині гніздилися чаплі,
кулики, чайки, качки. А раніше водилися олені, дикі коні, зайці, лисиці, куниці. Сьогодні ж
залишилася тільки слава Великого Луга. Люди знищили тварин, вода залила лугові простори.
річкою Конкою, знаходився Великий Луг, тісно пов'язаний із Запорізькою Січчю, із славним
козацтвом. Серед тих непрохідних колись боліт, густих чагарників містилася козацька твердиня.
Чому козаки заклали Січ саме тут? Бо тут знаходили вони захист від ворогів. Великий Луг був
символом безпеки й вільності. Недарма ж його називали "Великий Луг —батько". Тут серед
тростяника, рогози та іншої болотяної рослинності, в непролазній гущавині гніздилися чаплі,
кулики, чайки, качки. А раніше водилися олені, дикі коні, зайці, лисиці, куниці. Сьогодні ж
залишилася тільки слава Великого Луга. Люди знищили тварин, вода залила лугові простори.
Найдавнішими міжнародними юридичними актами Київської Русі були договори з греками,
тобто Візантією, які належать до X ст.
тобто Візантією, які належать до X ст.
Найвидатнішою жінкою Київської держави вважається Ольга, жінка Ігоря, яка взяла владу після
його смерті. Виняткове явище в ту сувору епоху — жінка впродовж багатьох років (з 944 по 969)
мала владу у великій державі, що є свідченням її великого таланту. Князювала вона від імені
малолітнього сина Святослава, але твердо тримала владу у своїх руках. Вона об'їздила свої
землі і встановлювала в них нові закони, засновувала нові оселі. Вважається, що вона була
першою жінкою-русинкою, яка стала відомою в світі.
його смерті. Виняткове явище в ту сувору епоху — жінка впродовж багатьох років (з 944 по 969)
мала владу у великій державі, що є свідченням її великого таланту. Князювала вона від імені
малолітнього сина Святослава, але твердо тримала владу у своїх руках. Вона об'їздила свої
землі і встановлювала в них нові закони, засновувала нові оселі. Вважається, що вона була
першою жінкою-русинкою, яка стала відомою в світі.
Найдавніша згадка про «руську» (тобто українську) мову на території сучасної України належить
до 858 року. Вперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці
XVIII ст. з виходом у 1798 році першого видання «Енеїди» І.Котляревського, який вважається
зачинателем нової української літературної мови.
до 858 року. Вперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці
XVIII ст. з виходом у 1798 році першого видання «Енеїди» І.Котляревського, який вважається
зачинателем нової української літературної мови.
Найпершим видатним українським поетом, ім'я і твори якого ми знаємо, треба вважати Павла
Русина з Кросна (близько 1470-1517). Він довго працював у Кракові, викладаючи у тамтешній
академії, бував він в Угорщині, жив у Відні. В своїх творах з любов'ю описує рідну землю,
означення «русин» для нього—«слово солодке», і він гордий з того, що носить таке ім'я.
Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю,
Дунаю, чому смутен течеш?».
Найвідоміший музикант Київської Русі — співець XI ст. Боян, який жив при дворі Святослава
Ярославовича і якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім».
Найдавнішою скульптурою, знайденою в Україні, є кам'яна баба з кургану поблизу
с. Нововасилівки Миколаївської області, яка належить до V-ІV ст. до н.е.
Ансамбль унікальних фресок у Софійському соборі в Києві є найдавнішим зразком українського
монументального живопису. Цим фрескам вже майже 1000 років. Загальна їхня площа становить
3000 кв. м.
Найдавніший міст знаходиться у м. Феодосії. Цей грецький міст, що функціонує ще й сьогодні,збудований генуезцями в XIII .ст. Довжина його 10 м. Дещо молодшим від нього є
«Турецький міст» над рікою Смотрич біля фортеці у Кам'янці-Подільському, його було
побудовано у XVI ст.
Найбільші сходи в Україні — Потьомкінські сходи в Одесі — одна з видатних кам'яних споруд
1-ої половини XIX ст. Це складна інженерна споруда висотою 24 м і довжиною 142 м має
142 кам'яних сходинки і 10 площадок. Ширина нагорі — 125 м, внизу — 21 м. В її спорудженні
взяли участь архітектори Ф.К.Бофф, Г.І.Торрічеллі та ін. Матеріал — цегла, черепашник, камінь.
Найвидатнішою архітектурної спорудою Київської Русі, що збереглася до нашого часу, є
Софійський собор у Києві, «руська митрополія», зведена у 1037 році в центрі верхнього міста.
Він має змінений зовнішній вигляд — був добудований у XVIII ст. За величчю художнього
образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням собор належить до видатних
пам'яток світу доби феодалізму.
Найдавнішим і єдиним давньоруським медичним довідником, що зберігся до наших часів, є
лікарський трактат-порадник «Мазі» — узагальнена праця про лікування травами, який склала
Євпраксія Мстиславна, онука Володимира Мономаха, у Хет.
Найдавнішим народом на території сучасної України, назва якого збереглася у писемних
пам'ятках, були кіммерійці, які оселилися наприкінці ІІ — на початку І тис. до н.е. в
Причорномор'ї, південних степах України. Спочатку це був осілий народ, що згодом перейшов
до кочового скотарського господарства. Найбільш ранні відомості про кіммерійців находили у
грецькій літературі, вони належать до початкового періоду знайомства грецьких мореплавців з
північним узбережжям Чорного моря і мають характер легенд. Земель кіммерійців досяг і
Одіссей.
Найдавніша людина, за останніми свідченнями науки, з'явилася на сучасній території України
приблизно 700-800 тис. років тому. Відкриті нещодавно археологами шари з матеріалами
поблизу закарпатського с. Королевого свідчать, що стародавні мешканці цього поселення вже
тоді володіли вогнем, займались мисливством, а основною формою суспільної організації було
первісне стадо.
Найзнаменітішими дітьми можна вважати трьох дочок Я. Мудрого, які стали королевами в
різних країнах. Дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті
управляла Францією як регентша до повноліття свого сина, короля Філіпа. Про це свідчить
багатомовний напис на її пам'ятнику неподалік від Парижа: «Анна руська—королева
французька». Друга дочка Я.Мудрого була одружена з норвезьким королем Геральдом Сміливим,
а третя — з угорським королем Андрієм.
Найнезвичайнішою дзвіницею на території України є, мабуть, дзвіниця Києво-Печерської лаври,
яка відхилена від вертикалі, як знаменита Пізанська вежа. Ще за часів спорудження через
нерівномірний осад грунту дзвіниця похилилася, і в 1740 році навіть було порушено справу
проти архітектора І.Г.Шеделя: його звинуватили у неправильному плануванні. Дзвіницю
добудували, пізніше (в 1951 році) визначили відхилення, а 1987 року зробили заміри вже за
допомогою електроніки. При загальній висоті дзвіниці 96652 м відхилення становить 60,3 см.
Отже, падіння київській дзвіниці не загрожує.
--- Найдавнішим народом на території сучасної України, назва якого збереглася у писемних пам'ятках,
були кіммерійці, які оселилися наприкінці ІІ — на початку І тис. до н.е. в Причорномор'ї, південних
степах України. Спочатку це був осілий народ, що згодом перейшов до кочового скотарського
господарства. Найбільш ранні відомості про кіммерійців находили у грецькій літературі, вони
належать до початкового періоду знайомства грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного
моря і мають характер легенд. Земель кіммерійців досяг і Одіссей.
були кіммерійці, які оселилися наприкінці ІІ — на початку І тис. до н.е. в Причорномор'ї, південних
степах України. Спочатку це був осілий народ, що згодом перейшов до кочового скотарського
господарства. Найбільш ранні відомості про кіммерійців находили у грецькій літературі, вони
належать до початкового періоду знайомства грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного
моря і мають характер легенд. Земель кіммерійців досяг і Одіссей.
--- Найдавніша людина, за останніми свідченнями науки, з'явилася на сучасній території України
приблизно 700-800 тис. років тому. Відкриті нещодавно археологами шари з матеріалами поблизу
закарпатського с. Королевого свідчать, що стародавні мешканці цього поселення вже тоді володіли
вогнем, займались мисливством, а основною формою суспільної організації було первісне стадо.
приблизно 700-800 тис. років тому. Відкриті нещодавно археологами шари з матеріалами поблизу
закарпатського с. Королевого свідчать, що стародавні мешканці цього поселення вже тоді володіли
вогнем, займались мисливством, а основною формою суспільної організації було первісне стадо.
--- Найзнаменітішими дітьми можна вважати трьох дочок Я. Мудрого, які стали королевами в різних
країнах. Дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті управляла
Францією як регентша до повноліття свого сина, короля Філіпа. Про це свідчить багатомовний напис
на її пам'ятнику неподалік від Парижа: «Анна руська—королева французька». Друга дочка Я.Мудрого
була одружена з норвезьким королем Геральдом Сміливим, а третя — з угорським королем Андрієм.
країнах. Дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті управляла
Францією як регентша до повноліття свого сина, короля Філіпа. Про це свідчить багатомовний напис
на її пам'ятнику неподалік від Парижа: «Анна руська—королева французька». Друга дочка Я.Мудрого
була одружена з норвезьким королем Геральдом Сміливим, а третя — з угорським королем Андрієм.
--- Найнезвичайнішою дзвіницею на території України є, мабуть, дзвіниця Києво-Печерської лаври,
яка відхилена від вертикалі, як знаменита Пізанська вежа. Ще за часів спорудження через
нерівномірний осад грунту дзвіниця похилилася, і в 1740 році навіть було порушено справу проти
архітектора І.Г.Шеделя: його звинуватили у неправильному плануванні. Дзвіницю добудували,
пізніше (в 1951 році) визначили відхилення, а 1987 року зробили заміри вже за допомогою електроніки
. При загальній висоті дзвіниці 96652 м відхилення становить 60,3 см. Отже, падіння київській
дзвіниці не загрожує.
яка відхилена від вертикалі, як знаменита Пізанська вежа. Ще за часів спорудження через
нерівномірний осад грунту дзвіниця похилилася, і в 1740 році навіть було порушено справу проти
архітектора І.Г.Шеделя: його звинуватили у неправильному плануванні. Дзвіницю добудували,
пізніше (в 1951 році) визначили відхилення, а 1987 року зробили заміри вже за допомогою електроніки
. При загальній висоті дзвіниці 96652 м відхилення становить 60,3 см. Отже, падіння київській
дзвіниці не загрожує.
--- Найвидатнішою архітектурної спорудою Київської Русі, що збереглася до нашого часу, є Софійський
собор у Києві, «руська митрополія», зведена у 1037 році в центрі верхнього міста. Він має змінений
зовнішній вигляд — був добудований у XVIII ст. За величчю художнього образу, досконалістю
архітектурних форм, внутрішнім оздобленням собор належить до видатних пам'яток світу доби
феодалізму.
--- Скільки гетьманів було в Україні? Україною понад двісті років правили 66 гетьманів: перший був
Дмитро Вишневецький, оспіваний у думах як Байда, останній — Кирило Розумовський. Одні булавою
освячували визвольні змагання народу, для інших блиск гетьманських клейнодів вгамовував спрагу
честолюбства і власних корисних інтересів.
--- Великий Луг. Чому козаки оселилися саме тут? Нижче від острова Хортиця, між Дніпром і річкою
Конкою, знаходився Великий Луг, тісно пов'язаний із Запорізькою Січчю, із славним козацтвом.
Серед тих непрохідних колись боліт, густих чагарників містилася козацька твердиня. Чому козаки
заклали Січ саме тут? Бо тут знаходили вони захист від ворогів. Великий Луг був символом безпеки
й вільності. Недарма ж його називали "Великий Луг —батько". Тут серед тростяника, рогози та
іншої болотяної рослинності, в непролазній гущавині гніздилися чаплі, кулики, чайки, качки. А раніше
водилися олені, дикі коні, зайці, лисиці, куниці. Сьогодні ж залишилася тільки слава Великого Луга.
Люди знищили тварин, вода залила лугові простори.
--- Найдавнішими міжнародними юридичними актами Київської Русі були договори з греками, тобто
Візантією, які належать до X ст.
Візантією, які належать до X ст.
--- Найвидатнішою жінкою Київської держави вважається Ольга, жінка Ігоря, яка взяла владу після його
смерті. Виняткове явище в ту сувору епоху — жінка впродовж багатьох років (з 944 по 969) мала
владу у великій державі, що є свідченням її великого таланту. Князювала вона від імені малолітнього
сина Святослава, але твердо тримала владу у своїх руках. Вона об'їздила свої землі і встановлювала в
них нові закони, засновувала нові оселі. Вважається, що вона була першою жінкою-русинкою, яка стала
відомою в світі.
--- Найдавніша згадка про «руську» (тобто українську) мову на території сучасної України належить
до858 року. Вперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці XVIII ст.
з виходом у 1798 році першого видання «Енеїди» І.Котляревського, який вважається зачинателем нової
української літературної мови.
до858 року. Вперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці XVIII ст.
з виходом у 1798 році першого видання «Енеїди» І.Котляревського, який вважається зачинателем нової
української літературної мови.
--- Найпершим видатним українським поетом, ім'я і твори якого ми знаємо, треба вважати Павла
Русина з Кросна (близько 1470-1517). Він довго працював у Кракові, викладаючи у тамтешній академії,
бував він в Угорщині, жив у Відні. В своїх творах з любов'ю описує рідну землю, означення «русин» для
нього—«слово солодке», і він гордий з того, що носить таке ім'я.
Русина з Кросна (близько 1470-1517). Він довго працював у Кракові, викладаючи у тамтешній академії,
бував він в Угорщині, жив у Відні. В своїх творах з любов'ю описує рідну землю, означення «русин» для
нього—«слово солодке», і він гордий з того, що носить таке ім'я.
--- Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю,
Дунаю, чому смутен течеш?».
Дунаю, чому смутен течеш?».
--- Найвідоміший музикант Київської Русі — співець XI ст. Боян, який жив при дворі Святослава
Ярославовича і якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім».
Ярославовича і якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім».
--- Найдавнішою скульптурою, знайденою в Україні, є кам'яна баба з кургану поблизу с. Нововасилівки
Миколаївської області, яка належить до V-ІV ст. до н.е.
Миколаївської області, яка належить до V-ІV ст. до н.е.
--- Ансамбль унікальних фресок у Софійському соборі в Києві є найдавнішим зразком українського
монументального живопису. Цим фрескам вже майже 1000 років. Загальна їхня площа становить
3000 кв. м.
монументального живопису. Цим фрескам вже майже 1000 років. Загальна їхня площа становить
3000 кв. м.
--- Найдавніший міст знаходиться у м. Феодосії. Цей грецький міст, що функціонує ще й сьогодні,
збудований генуезцями в XIII .ст. Довжина його 10 м. Дещо молодшим від нього є «Турецький міст»
над рікою Смотрич біля фортеці у Кам'янці-Подільському, його було побудовано у XVI ст.
збудований генуезцями в XIII .ст. Довжина його 10 м. Дещо молодшим від нього є «Турецький міст»
над рікою Смотрич біля фортеці у Кам'янці-Подільському, його було побудовано у XVI ст.
--- Найбільші сходи в Україні — Потьомкінські сходи в Одесі — одна з видатних кам'яних споруд
1-ої половини XIX ст. Це складна інженерна споруда висотою 24 м і довжиною 142 м має 142
кам'яних сходинки і 10 площадок. Ширина нагорі — 125 м, внизу — 21 м. В її спорудженні взяли
участь архітектори Ф.К.Бофф, Г.І.Торрічеллі та ін. Матеріал — цегла, черепашник, камінь.
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили, так собі, звичайна практика державної політики... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано: «И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Здається загартований після стількох походів і війн шамбелян (камергер, тобто придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсеялось по домівках обивательським, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадив ні жінок, ні дітей. Сама звичайна смерть була живих четвертувати, колесувати і на палю садити, а далі вигадані були нові роди мук, саме уяву в жах приводять».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».
Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці царату, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».
74 роки комуністичного панування коштували Українському народу за щонайменше 10 мільйонів життів. Вони не були випадковими. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Свіяжськ, Троцькому. Здивований і стривожений уповільненням операції проти Казані, особливо якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосіф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю…
Сучасна Російська Федерація також нічим не гребує у безславних спробах підкорити Україну, поставити її на коліна. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших міст і містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення. То чому дивувати російським злочинам у Сирії?
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід за українською допомогою має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити і винні ідеологи, організатори і виконавці всіх цих злочинів повинні понести невідворотну кримінальну відповідальність.
Мамай боровся з Тохтамишем за владу, але оскільки чингізидом не був — не мав права на престол Золотої Орди. Відтак, він пішов іншим шляхом — встановив особистий контроль над західними землями Орди (Московська Русь, Волга, Дон, Північний Кавказ, Крим тощо).Столицею Мамая була генуезька фортецця Кафа.
Самий цимус в тому, що Мамай на відміну від Дімітрія був культурною освіченою людиною і першим… євроінтегратором. Він планував увійти до Генуезького торгівельного союзу, це щось на кшталт Спільного ринку в Євопі ХХ сторіччя, або, якщо хочете, нинішнього ЄС. Віідтак Тохтамиш, який фактично втратив ці землі дуже хотів його позбутися.
Тож на Куликовому полі князь Дімітрій бився як союзник і васал хана Золотої Орди проти Мамая, якого підтримували європейці: генуєзська піхота складала велику частину його віська, були також литовці, поляки тощо. А у віську Дімітрія перебували кілька десятків тисяч татар, яких прислав Тохтамиш на допомогу.
Війна з Мамаєм була не вигідна Москві, оскільки через нього по шляху Волга-Дон-Азов-Чорне море купці збували сільгоппродукцію, поташ, пеньку тощо. Але була вигідна особисто Дімітрію та його закадичному другу Тохтамишу, а також… Константинополю, якому генуезці були суперниками. Митрополит московський Митяй був проти війни з Мамаєм, тож його благополучно отруїли. А шпигун Костянтинополя Сергій Радонезький нацьковував Дімітрія на Мамая.
На Куликовому полі, назважаючи на величезну кількісну перевагу (не вірте московським історикам-пропагандистам, вони просто не порахували у московському війську татарські полки) Дімітрій виявив страшне боягузництво і підлість.
Головний удар у битві завжди спрямовано на военачальника. Тож боячись бути убитим Дімітрій пішов на нечуваний ганебний для будь-якого короля, хана, султана, імператора, князя крок — помінявся одягом з воєводою Бряноком і поставив його на своє місце. А сам сховався у задніх лавах війська.
До речі, боягузництво Дімітрія проявилося і у 1382 році. Росіянцям історики розповідають, що хан Тохтамиш тоді спалив Москву начебто як помсту за розгром Мамая. Це нахабна брехня. Насправді у Москві та інших містах спалахнуло повстання проти Дімітрія. Той злякався й утік до Костроми, залишивши на поталу бунтівникам дружину та дітей, і звідти попрохав Тохтамиша про допомогу. І той придушив повстання, спалив Москву та відновив владу свого другана.
Ось коротко про «видатного російського діяча». Святого Дімітрія Донського, завдяки зусиллям якого Москва ще 100 років перебувала під «ігом» Орди.
1-ої половини XIX ст. Це складна інженерна споруда висотою 24 м і довжиною 142 м має 142
кам'яних сходинки і 10 площадок. Ширина нагорі — 125 м, внизу — 21 м. В її спорудженні взяли
участь архітектори Ф.К.Бофф, Г.І.Торрічеллі та ін. Матеріал — цегла, черепашник, камінь.
Кремль у «кримський пастці»
Він
зазначив, що Вашингтон не приймає російське вторгнення в Україну, яке стало
підставою для «дуже серйозного режиму санкцій». З точки зору Москви такі заяви
є нечуваним «нахабством». Голова Державного департаменту (де-факто третя
офіційна особа в держаній ієрархії США) публічно вказує Путіну, що російський
президент «нікуди не дінеться» та все одно буде змушений обговорювати питання
Криму. Кремлю було заявлено, що Росія не отримає зняття санкцій та не
повернеться в клуб цивілізованих держав допоки не звільнить всі окуповані
українські території.
Попередній
глава Державного департаменту Джон Керрі виступав з більш стриманими речами,
хоча загальний зміст був таким же: Сполучені Штати ніколи не визнають анексію
Криму, секторальні санкції будуть діяти до повного виконання так званих
«мінських угод». Така позиція минулої американської адміністрації була
зумовлена різними факторами. С одного боку, команда Барака Обами залишала
Москві поле для маневру, Путіна не сильно «били» за анексію Криму та давали
можливість вийти з Донбасу та почати перемовини щодо півострова. З іншого боку,
американці фактично зв’язали руки прибічникам Путіна в Європі та зробили все
можливе для зміцнення політики антиросійських санкцій ЕС. При Бараку Обамі тема
Криму лунала в «фоновому режимі», але це не принесло Москві ніякої користі.
Агенти Путіна в Німеччині та Франції не змогли прийти до влади, хоча ще в 2015
році така загроза була реальною.
Жорстка
заява Рекса Тіллерсона стосовно анексії Криму обумовлена комплексом чинників.
Білий дім змушений діяти в політичному трикутнику: війна в Україні, ситуація на
Близькому Сході, де Кремль намагався сплутати американцям всі карти, та суто
внутрішня ситуація у Вашингтоні. Спецпрокурор Роберт Мюллер проводить
розслідування можливого втручання російських спецслужб в президентські вибори в
США 2016 року. Колишній голова штабу Трампа Пол Манафорт, що раніше працював на
українського президента Віктора Януковича, здався ФБР. Колишній радник
президента США з питань національної безпеки Майкл Флінн зізнався, що брехав
про свої контакти з російським послом Сергієм Кісляком. Вони обговорювали
питання зняття санкцій з Росії після обрання Дональда Трапа. Треба нагадати, що
саме Флінн був керівником американської військової розвідки під час анексії
Криму. Крім того, сам Трамп під час передвиборчої кампанії зробив декілька
скандальних заяв щодо українського півострова. Влітку 2016 року в інтерв’ю ABC
News він натякнув, що може визнати результати фейкового кримського
«референдуму». «Знаєте, народ Криму, з того що я чув, хотів бути з Росією
більше, ніж там, де вони були раніше. Ви повинні це враховувати», - сказав
Трамп. Тобто хтось з оточення тодішнього кандидата в президенти Америки
розповідав йому казки про кримський «референдум». Для Москви та кримських
колабораціоністів ця заява стала справжнім святом. Вони вирішили, що, ставши
президентом США, Трамп зніме з Росії санкції, запроваджені указами Барака
Обами.
Американська
демократична преса та експерти постійно закидають команді Трампа, що вони
«працюють» на Кремль. Деякі аналітики наполягають, що він за перший рік
президентства зміг підірвати авторитет американської демократії. Наприклад,
відомий у США експерт Томас Едсалл в колонці, опублікованій в «The NewYork
Times», написав, що Дональд Трамп «зробив більше для підриву основних принципів
американської демократії, ніж будь-який іноземний агент чи іноземна
пропагандистська кампанія». Старший науковий співробітник Інституту Брукінгса
Генрі Аарон висказався більш жорстко: «Трамп – це політична зброя масового
самознищення для американської демократії… Якщо Путін підтримав його, щоб
завдати шкоди Сполученим Штатам, то він скинув надзвичайно «розумну бомбу»
прямо посеред Вашингтону».
Такі
формулювання можна зустріти скрізь в американській пресі та на телебаченні. В
останній раз хвиля негативних емоцій піднялась після зустрічі американського та
російського президентів на саміті АТЕС минулого місяця. Тоді Трамп заявив, що
довіряє Путіну, коли той каже, що не втручався в американські вибори.
Супротивники Трампа в черговий раз задались питанням: чому діючий президент США
довіряє Кремлю більше, ніж власним спецслужбам та правоохоронним органам? В
такій ситуації будь-яка заява з боку Держдепу, яку в Москві можуть сприйняти як
натяк на визнання окупації Криму, чи реалізації «мінських угод» за сценарієм
Путіна автоматично буде сприйнята як «робота на Кремль» з відповідними
наслідками. Тому Тіллерсону доводиться, умовно кажучи, бігти попереду
«антикремлівського паротягу», щоб уникнути можливих звинувачень.
Наступний
фактор, який змушує Державний департамент сильніше тиснути на Москву –
військово-політичний. Тут мова йде про прискорену мілітаризацію Криму, загрози
країнам НАТО та можливість відкритого вторгнення росіян на Донбас. Наразі
ймовірність такого сценарію невелика, але треба враховувати особливості психіки
кремлівської верхівки. Володимир Путін керується імперськими стереотипами
стосовно України, яку він не вважає «справжньою державою». На останній
зрежисованій прес-конференції 14 грудня він у черговий раз вдався в спогади про
те, як більшовики нібито «подарували» Україні її території.
«У
20-х роках більшовики чомусь вирішили, що всі прилеглі до історичної частини
території повинні бути включені в створювану республіку Україна. Причорномор'я
пішло туди, після Другої Світової війни пішли західні області, в 1954 році
взяли Крим туди віддали в порушенні чинного тоді законодавства, яке вимагало
згоди Верховної ради РРФСР. А рішення приймала президія Верховної Ради. Більше
не буду нічого розповідати, народ Криму визначився так, як він визначився», -
заявив Путін. Насправді, з огляду на радянські норми права, все було зроблено
законно. Російський президент в черговий раз намагався маніпулювати історичними
фактами задля виправдання агресії проти України.
За
останні чотири роки політика Кремля стала вельми передбачуваною. Володимир
Путін має обмежені політичні інструменти: військовий шантаж, ескалація на
Донбасі, як спосіб підняти ставки в торгівлі з американцями. Всі «мирні плани»
Кремля – пастка, спроби продати повітря за конкретну винагороду. В якості
прикладу можна навести план по розміченню миротворців на Донбасі,
запропонований Кремлем. При детальному розгляді можна з’ясувати, що Москва
намагається нав’язати абсолютно переступний варіант, коли «миротворцями»
оголосять російській окупаційний контингент. Мета Путіна залишається незмінною:
ліквідувати Україну як незалежну державу, позбутися санкцій і схилити Захід до
визнання нового геополітичного статус-кво.
Американська
влада (особливо Конгрес) розуміє, що Москва веде політику в бандитському стилі:
здійснює військові злочини, перекладає провину на жертв агресії та всіляко
намагається уникнути відповідальності. Своєю «кримською заявою» Тіллерсон
фактично погрозив посилити санкції проти РФ у випадку, якщо Путін піде на
ескалацію на Донбасі чи влаштує чергову провокацію на «кордоні» з Кримом.
Володимир Путін сам себе загнав в «кримську пастку»: відступати та втратити
авторитет серед кремлівської верхівки, або спробувати «добити» Україну,
отримавши гарантовано жорсткі санкції та постачання американської зброї в Київ.
У Кремля немає можливостей вибратись з цієї ситуації без суттєвих політичних та
економічних втрат.
Загадки
Юліанського і Григоріанського календарів
Історія
Юліанського календаря
Юліанський календар був запроваджений у 46 році до н.е. за ініціативи Юлія Цезаря, який був першим консулом в Римі. Він звернувся до александрійського астронома Созігена, щоби той адаптував римську календарну систему до єгипетського сонячного календаря. - Римський календар був дуже невпорядкований, - розповідає викладач ВДПУ Анатолій Войнаровський. - І, до того ж, Цезар був верховним понтифіком, який кожного разу змушений був призначати початок нового року. У римлян новий рік починався з першого мартіуса (марта - ред.). Але Цезар дав розпорядження перенести початок нового року на январь, тому що якраз у цей час сенат затверджував бюджет і військові походи. І тому вирішили, що цей місяць буде набагато доречнішим. Так запровадили першу календарну систему. В ній існувало 12 місяців. Тривалість звичайного року була 365 днів, а подовженого - 366. - Юлій Цезар за обрахунками Созігена очевидно знав, що існує певна похибка, - розповів пан Войнаровський. - Астрономічний сонячний рік тривав 365 діб, 5 годин, 48 хвилин і 6 секунд, але більшість дослідників не зважили на цю особливість, яка для них була недостатньо серйозною, і тому округлили тривалість року до 366 діб високосного року. У 325 році н. е. було прийняте рішення всім християнам взяти за основу Юліанський календар. Ним користувалися до 16 сторіччя.
Започаткування Григоріанського календаря
Тільки в середині 16 сторіччя Папою Римським Григорієм XIII було помічено неспівпадіння, а точніше відставання Юліанського календаря від астрономічних явищ на 10 днів. Кожен з цих додаткових 10 днів набігав за 128 років за рахунок додавання хвилин і секунд, які ігнорувалися при визначенні високосних років. Саме завдяки Папі в Католицькій Церкві вирішили ліквідувати цю різницю ось яким чином: одразу ж після четвертого жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Отож ці 10 діб, які накопичилися, були ліквідовані.
Як визначали високосний рік?
Щоб надалі не допускати появи такої істотної різниці, почали кожний рік з двома нулями, яким закінчувалося сторіччя, дві перші цифри ділити на чотири. Якщо ділилося без залишку - рік залишався високосним. Якщо була остача - такий рік вважали простим. Наприклад, узяти 1700 рік: 17 без остачі не ділиться, тож такий рік важається простим. За 400 років (з 1600 до 2000) таким чином не враховувалися три високосних роки (1700, 1800 та 1900). Тож три доби прибиралися, й це суттєво зменшило різницю в часі. Тепер зайва доба за Григоріанським календарем набігає лише раз у 3323 роки, а не у 128 років. А різниця між Юліанським та Григоріанським календарем нині складає13 діб.
Чому католики святкують Різдво 25 грудня, а православні 7 січня?
22 грудня - день зимового сонцестояння і він вважається найкоротшим. Наступні дати - 23, 24 грудня - дні приблизно однакової тривалості, а вже 25 грудня до світлого часу доби додається перша хвилина. - Сонце на хвилину раніше сходить, - каже історик Олексій Струкевич. - Язичники святкували цю дату як перемогу добра над злом, тепла над холодом. День починає збільшуватися, світ відроджується. У християнській традиції 25 грудня пов’язане з Різдвом, народженням Ісуса Христа. Тримаючись за Юліанський календар, виходить, що ми (православні ) проґавлюємо цей момент і святкуємо тільки 7 січня, коли вже два тижні, як день подовжений.
У нас церква живе за старим стилем, тому різниця між реальними астрономічними процесами становить 13 днів. Григоріанський календар ближчий до астрономічних явищ, ніж Юліанський, і святкування визначених дат за ним є логічнішим і адекватнішим.
Запровадження Григоріанського календаря протестанти прийняли у 18 сторіччі: Англія, Норвегія, ряд інших країн протестантської віри теж перейшли на нову систему літочислення. А от православна церква - ні. - У принципі, константинопільський патріарх погодився з раціональністю і доцільністю нової календарної системи, - говорить Анатолій Войнаровський. - Але суто через політичні міркування і ворогування між церквами (католицькою і православною), на неї так і не перейшли, дотримуючись Юліанського календаря. Коли московському патріарху запропонували перейти на Григоріанський календар, а таку пропозицію зокрема зробив московський цар Петро І, той заявив: ліпше нехай уся земля піде в пекло, але одним календарем з римським папою ми жити не будемо.
В Україні Григоріанський календар почав діяти в Українській Народній Республіці з 16 лютого 1918 року: відтоді цей день стали вважати 1 березня 1918 року. Українські ж православні і греко-католицька церкви живуть за Юліанським стилем.
Високосні та прості роки
Земля обертається навколо своєї осі не рівно 365 днів, а 365 днів з чвертю. Чверть, тобто 6 годин - це грубо кажучи. Нагадаємо, що в астрономічному році, який найбільш відповідає руху сонця, як це видно з Землі, з 1 січня 2000 року - 365 діб 5 годин 48 хвилин 45,19 секунди. Тож кожний четвертий рік набігає приблизно одна зайва доба. Тобто перший рік триває 365 днів і шість годин. Другий рік завершується через 365 днів і 12 годин і так далі. - Рахувати так незручно, тому набрані години четвертинки доби додають до кожного четвертого року (лютого), - каже доктор історичних наук, професор “Вінницької академії неперервної освіти” Олексій Струкевич
Юліанський календар був запроваджений у 46 році до н.е. за ініціативи Юлія Цезаря, який був першим консулом в Римі. Він звернувся до александрійського астронома Созігена, щоби той адаптував римську календарну систему до єгипетського сонячного календаря. - Римський календар був дуже невпорядкований, - розповідає викладач ВДПУ Анатолій Войнаровський. - І, до того ж, Цезар був верховним понтифіком, який кожного разу змушений був призначати початок нового року. У римлян новий рік починався з першого мартіуса (марта - ред.). Але Цезар дав розпорядження перенести початок нового року на январь, тому що якраз у цей час сенат затверджував бюджет і військові походи. І тому вирішили, що цей місяць буде набагато доречнішим. Так запровадили першу календарну систему. В ній існувало 12 місяців. Тривалість звичайного року була 365 днів, а подовженого - 366. - Юлій Цезар за обрахунками Созігена очевидно знав, що існує певна похибка, - розповів пан Войнаровський. - Астрономічний сонячний рік тривав 365 діб, 5 годин, 48 хвилин і 6 секунд, але більшість дослідників не зважили на цю особливість, яка для них була недостатньо серйозною, і тому округлили тривалість року до 366 діб високосного року. У 325 році н. е. було прийняте рішення всім християнам взяти за основу Юліанський календар. Ним користувалися до 16 сторіччя.
Започаткування Григоріанського календаря
Тільки в середині 16 сторіччя Папою Римським Григорієм XIII було помічено неспівпадіння, а точніше відставання Юліанського календаря від астрономічних явищ на 10 днів. Кожен з цих додаткових 10 днів набігав за 128 років за рахунок додавання хвилин і секунд, які ігнорувалися при визначенні високосних років. Саме завдяки Папі в Католицькій Церкві вирішили ліквідувати цю різницю ось яким чином: одразу ж після четвертого жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Отож ці 10 діб, які накопичилися, були ліквідовані.
Як визначали високосний рік?
Щоб надалі не допускати появи такої істотної різниці, почали кожний рік з двома нулями, яким закінчувалося сторіччя, дві перші цифри ділити на чотири. Якщо ділилося без залишку - рік залишався високосним. Якщо була остача - такий рік вважали простим. Наприклад, узяти 1700 рік: 17 без остачі не ділиться, тож такий рік важається простим. За 400 років (з 1600 до 2000) таким чином не враховувалися три високосних роки (1700, 1800 та 1900). Тож три доби прибиралися, й це суттєво зменшило різницю в часі. Тепер зайва доба за Григоріанським календарем набігає лише раз у 3323 роки, а не у 128 років. А різниця між Юліанським та Григоріанським календарем нині складає13 діб.
Чому католики святкують Різдво 25 грудня, а православні 7 січня?
22 грудня - день зимового сонцестояння і він вважається найкоротшим. Наступні дати - 23, 24 грудня - дні приблизно однакової тривалості, а вже 25 грудня до світлого часу доби додається перша хвилина. - Сонце на хвилину раніше сходить, - каже історик Олексій Струкевич. - Язичники святкували цю дату як перемогу добра над злом, тепла над холодом. День починає збільшуватися, світ відроджується. У християнській традиції 25 грудня пов’язане з Різдвом, народженням Ісуса Христа. Тримаючись за Юліанський календар, виходить, що ми (православні ) проґавлюємо цей момент і святкуємо тільки 7 січня, коли вже два тижні, як день подовжений.
У нас церква живе за старим стилем, тому різниця між реальними астрономічними процесами становить 13 днів. Григоріанський календар ближчий до астрономічних явищ, ніж Юліанський, і святкування визначених дат за ним є логічнішим і адекватнішим.
Запровадження Григоріанського календаря протестанти прийняли у 18 сторіччі: Англія, Норвегія, ряд інших країн протестантської віри теж перейшли на нову систему літочислення. А от православна церква - ні. - У принципі, константинопільський патріарх погодився з раціональністю і доцільністю нової календарної системи, - говорить Анатолій Войнаровський. - Але суто через політичні міркування і ворогування між церквами (католицькою і православною), на неї так і не перейшли, дотримуючись Юліанського календаря. Коли московському патріарху запропонували перейти на Григоріанський календар, а таку пропозицію зокрема зробив московський цар Петро І, той заявив: ліпше нехай уся земля піде в пекло, але одним календарем з римським папою ми жити не будемо.
В Україні Григоріанський календар почав діяти в Українській Народній Республіці з 16 лютого 1918 року: відтоді цей день стали вважати 1 березня 1918 року. Українські ж православні і греко-католицька церкви живуть за Юліанським стилем.
Високосні та прості роки
Земля обертається навколо своєї осі не рівно 365 днів, а 365 днів з чвертю. Чверть, тобто 6 годин - це грубо кажучи. Нагадаємо, що в астрономічному році, який найбільш відповідає руху сонця, як це видно з Землі, з 1 січня 2000 року - 365 діб 5 годин 48 хвилин 45,19 секунди. Тож кожний четвертий рік набігає приблизно одна зайва доба. Тобто перший рік триває 365 днів і шість годин. Другий рік завершується через 365 днів і 12 годин і так далі. - Рахувати так незручно, тому набрані години четвертинки доби додають до кожного четвертого року (лютого), - каже доктор історичних наук, професор “Вінницької академії неперервної освіти” Олексій Струкевич
Батуринська
трагедія:злочин часу
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили, так собі, звичайна практика державної політики... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано: «И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Здається загартований після стількох походів і війн шамбелян (камергер, тобто придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсеялось по домівках обивательським, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадив ні жінок, ні дітей. Сама звичайна смерть була живих четвертувати, колесувати і на палю садити, а далі вигадані були нові роди мук, саме уяву в жах приводять».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».
Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці царату, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».
74 роки комуністичного панування коштували Українському народу за щонайменше 10 мільйонів життів. Вони не були випадковими. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Свіяжськ, Троцькому. Здивований і стривожений уповільненням операції проти Казані, особливо якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосіф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю…
Сучасна Російська Федерація також нічим не гребує у безславних спробах підкорити Україну, поставити її на коліна. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших міст і містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення. То чому дивувати російським злочинам у Сирії?
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід за українською допомогою має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити і винні ідеологи, організатори і виконавці всіх цих злочинів повинні понести невідворотну кримінальну відповідальність.
Московщина:
історія злочинів
Злочини
"братніх" московітів проти українців з 1169 по 1990 рр.
1093р. – Київський літопис «Временник» писав: «Наш північний сусід Суздальщина є значно небезпечніший ворог, ніж половці».
1169 р. – Володимиро — Суздальский князь Андрій Боголюбський захопив і пограбував Київ. Літописець писав: « Суздальці так страшно зруйнували Київ, що татари не мали вже, що руйнувати 1240 року. Тобто, це була перша війна майбутньої Московії проти Києва. (И граби-ша за два дни весь град, Подолье, и гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же). У Києві на той час було 400 церков, і він був багатшим за тодішній Лондон та Париж. Андрій Боголюбський украв з Вишгородського монастиря (під Києвом) чудотворний образ Божої Матері, привезений колись із столиці Візантії — Царгорода. Пізніше москвини переіменували її на «Владимирскую Богоматерь». Багато істориків ввачають 1169 р., роком народження Московії.
1482 р. – Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.
1500 р. – Московське князівство приєднює до сeбе Чернігівську та Сіверську землі.
16 століття – Московське царство, розпочинаючи Лівонську війну, об’рунтовує необхідність повенення земель, які входили до складу Київської Русі, у тому числі й українських. Заклики повернення «отчих земель», відновлення позицій православ‘я на територіях, що належать «іновірним».
16 століття – Поява в Москві теорій «Москва — Третій Рим» та «Москва — Новий Київ», які лягли в основу імперських претензій щодо українських земель.
16-18 століття – По всій Україні працювали десятки великих та тисячі маленьких гут, ливарень, гуралень, гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень, гончарень. Під кінець 18 століття Московщина знищила всі великі і середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами, надмірними податками, переведенням цих виробництв до Московії, а часто і відкритим грабунком та спаленням, таким чином руйнуючи промис-ловість та торгівлю в Україні. Майстрів вивезли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів.
1626-1628 роки – Заборона в Московській державі українсько-білоруської книжності, у т.ч. й антиуніатської. Зокрема творів Ст.Зизанія і К.Транквіліона-Ставровецького. Була засуджена вся пи-семна традиція Київської митрополії.
1626 р. – Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила надрукувати, але з умовою його перекладу на московську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1626 pік – Цензура творів Лаврентія Зизанія в Москві.
1627 р. – Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було звелено зібрати книги українського друку і спалити, було суворо заборонено будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено «Учительське євангеліє» Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського.
1652 р., 1 жовтня – Земський Собор ухвалив рішення про приєднання України до Московії.
1654 р. – Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, пострегите.»
1654 р., 8(18)січня – Переяславська угода з Московією. Прийняття «протекції» московського царя. Русь-Україна та Московія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі.
Переяславська рада (військова), скликана гетьманом Б.Хмельницьким, в якій взяло участь московське посольство на чолі з В.Бутурліним. Було ухвалено прийняття протекторату московського царя. Більшість істориків вважає, що це був військовий союз проти Польщі. Рішення Переяславської ради мали декларативний характер, не було укладено жодної письмової угоди. Але характерно, що це був союз народа руського (українців) з народом московським.
Переяславська рада не мала всенародного характеру; на ній були присутні близько 300 осіб. Присяжний список складав не більше 200 осіб. Царське посольство В.Бутурліна протягом півроку після Ради складало т.зв. «статейний список», до якого було включено 127338 осіб, які «присягнули цареві». Цей список не мав жодного відношення до Переяславської Ради, зате був представлений Москві як «воля» козацького народу. Так опричники Московського царя сфальсифікували декларацію Переяславської Ради.
З висоти сьогоднішнього дня ми розуміємо, що Б.Хмельницький зробив рокову помилку, але чи мав він інший вибір? До того ж ще не було тих злочинів про які ми знаємо тепер, не було кріпосного права, голодоморів, виселення мільйонів, не було тисяч різних заборон. А була здавалося б єдина віра. Все починалось майже з чистого листа. У нашому повсякденному житті, як і житті держави, є добрі періоди, але не обходиться і без поганих, а інколи і трагічних. За таких обставин ми шукаємо підтримки у знайомих, друзів і т.д. Так само і на державному рівні правителі шукають підтримку, здавалось би, у тих, кому вони довіряють. І стає прикро, коли сторона, якій довіряли, зраджує. Як показала історія, і це розкрив у своєму заповіті Петро І, правителі Московії завжди тримали «камінь за пазухою» та використовували ситуацію в своїх імперських цілях.
До чого це призвело в наступні 350 років:
21-27.03.1654 р. — Московський цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердила т.зв. «Статті Богдана Хмельницького» (Березневі статті), які зафіксували умови українсько-московського, фактичного, Чигиринсько-московського договору. Оригінали цих документів не збереглися. Українські списки після поразки І.Виговського були вивезені за межі Гетьманщини, московські примірники було знищено вже в 60-х рр. XVIIIст.
У «Березневих статтях» було відкинуто принципові вимоги Б.Хмельницького: визнання незалежності української православної церкви, утверджено данину царській казні. Об-межувалися дипломатичні зносини козацької держави.
Б.Хмельницький за свого життя не допускав самочинства і сваволі опричників Московського царя. Після його смерті (1657 р.) Москва розпочала наступ на суверенітет козацької України.
1654р. — Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».
1654-1708 роки — Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків проти старшин.
1655 р. — Московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів від основного маршруту. «Брати визволителі прийшли»
1656 р. — Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віденський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде «оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество» і вимагає припинити військові дії.
1659 р. — Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський вщент розбиває москалів. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно ско-ристались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинський, по дорозі на Київ повісив 3000 чоловік потім вирізавши в Україні коло п’ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва». (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.
1665 р. — Москва змушує гетьмана І.Брюховецького віддати усі міста Лівобережної України під владу московських воєвод.
1667 р. — Москва заборонила Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини, але на своєму кордоні вона накладала на українські товари велике мито.
1667 р. — Розчленування Руси-України внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання поляків з Руси-України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна до Польщі. Поділ було скріплено т.зв. «Вічним миром». Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» (В.Лизанчук, с.34,35).
1689 р. — Заборонено Київській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…». Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних віднсинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», визнали москалі в 1905 р. («Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова»).
1672 р. — «Заказ крепкой, чтобы люди, польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».
1672 р. — Позбавлення гетьманства та заслання у Сибір Д.Многогрішного з усією родиною та кількома «співучасниками». Головна причина арешту — дружні стосунки з ворогом Мо-скви П.Дорошенком.
1672 р. — Арешт кошового Війська Запорізького І.Сірка. Арештованого відправлено до Мос-кви, а звідти до м. Тобольськ у Сибір.
1677 р. — Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1683 р. — Український архітектор Й.Старченко побудував «трапезную палату» в Симоновім монастирі в Москві, де архімандритом був українець Г. Домецький. Уряд заслав Г. Домець-кого на північ за те, що він «Симонов монастирь пишно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев паче мери хвалил».
1685 р. — Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України. Царський уряд спонукав гетьмана, щоб надалі православній церкві в Україні владу константинопольського патріарха ігнорувати, про все необхідне у церковних справах писати патріарху московському, а нововибраного митрополита, для архієпископського рукопокладення відправляти не в Константинополь, а до Москви.
1687 р. — Коломацькі статті, за якими Москва зобов’язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.
1690 р. — Московський собор прокляв і засудив на знищення твори українських письменників 17ст. «Кіевскіе новыя книги» Петра Могили, К.Старовецького, П.Голятовського, Л.Барановича, А.Р адивиловського та інших, бо «киевцькие кніги прелести латинськия утверждают». наклавши на них «проклятство та анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».
1693 р. — Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
1693 р. — Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою.
17-18 століття — Москвою впроваджується економічна війна проти України в різних напрямках. Щоб українські порти не збагачувалися, а лише московські, Московщина встановлює вивізне мито з азово-чорноморських портів на 100% більше ніж з балтійських портів, а також тарифів на перевезення. Привезти готові вироби з Московщини до України було в два рази дешевше, ніж з України до Московщини. Московський уряд наклав великий податок на український цукор, в результаті увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках.
1703-1720 роки — Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.
1704 р. — Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси — Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.
1708 р. — Адміністративна реформа в Росії. На території України утворено дві губернії, Київську та Азовську.
1708 р. — Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.
1708 р. — Захоплення і зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей. Церкви та місто пограбували, а потім спалили. «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців», — доповідав французь-кий посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991.С.59).
1709-1734 роки — Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму» (хати) у Московщині був 49коп. В Україні — 1руб.25 коп.
1709 р. — Полтавська битва. Початок «цивілізаційної місії Московії в 2-му тисячолітті»
1709 р. — З церкви св. Василія (13 століття), Московщина зробила військовий склад.
1709 р. — Хан-цар Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі «…товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали», — писав свідок, кошовий Стефаненко.
1709 р. — Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської Академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили були забрані з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростов-ський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив відбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І.Огієнко, «Українська культура»). «…Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури», визнав піз-ніше князь М.Трубецькой.
1709 р. — Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
1709 р. — Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
1713 р. — Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь – Русія -Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси — України московити, основу яких складали угро — фінські та тюрські племена, підмінюють поняття, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як «Росія»).
1716 р. — Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.
1718 р. — Москва заборонила вивозити до Європи український тютюн.
1718 р. — Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, «…численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту і тиші полум’ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались» («Історія Русів», ст.303-304, вид.1956 p.).
1720 р. — Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних. Наказ хана — царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было».
1720 р. — Заборона вивозити скляні вироби до Європи.
1720 р., 20 грудня Петро І видав указ київському губернатору князю Голіцину, щоб «…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. — Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные». Знищення Чернігівської друкарні.
1722-1727 роки — Перша Малоросійська колегія. Штат складався з 6 російських офіцерів та прокурора. Колегія стягувала побори до царської казни, розквартировувала на Україні російські війська, контролювала діяльність Генеральної військової канцелярії тощо.
29.04. 1722 року — Лівобережна Україна із відомства Колегії закордонних справ була переведена під управління Сенату Росії, що мало на меті подальше обмеження самоврядування в Україні.
1722 р. — Заборона привозити в Україну західноєвропейські вироби.
1723 р. — Заборона українцям продавати до Європи бурштин та поташ.
1724 р. — Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссий-ским сходная», а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. За те Київсько-Печерська лавра покаранa штрафом в 1000 крб.
25.04.1725 року — Катерина І надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію «Про управління губернією», в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорозьких козаків. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі із козаками, не дозволяла «зрадникам» козакам перетинати кордони Російської імперії, з низовиками заборонялось вести листування, а порушників цих законів переслідувати будь-де «в землях императорского величества». За цим законом загарбання України Росією значно посилювалась.
1726 р. — Розпорядження Синоду про заборону друкувати ті книжки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Московською синодальною друкарнею.
1726 р. — Москва дає дозвіл Київсько-Печерській лаврі на друк «Акафіста Св. Варварі» за умови, що б він був перекладений на великоруську мову.
1728 р. — Так звані «Решительные пункты» застерігали новообраного гетьмана Д.Апостола, аби він управляв Україною через Генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента.
1729 р. — Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.
1734 р. — Цариця Анна наказувала губернаторові України князю А.Шаховському вживати всіх заходів, щоб женити москвинів в Україні з українками.
1734-1740 роки — Друге скасування гетьманства й утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.
1735 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1735 р. — Імператорським указом київському митро-политу «доручено» вилучити старопечатні книги і пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.
1736 р. — Правителем України Москва призначила кн. Барятинського. Його першими кроками стали арешти міської управи Києва та вивіз архіву до Петербурга бо «з часом кияни забудуть зміст і, не маючи грамот під рукою, не зможуть посилатись на свої вольності».
1735-1739 роки — Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн. рублів — в 10 разів більше за її річний бюджет.
1737 р. — Московський міністр Б.Волинський звітував цариці Анні «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Багато землі не засіяно, бо нема кому і чим. А треба ще стягнути з них 30 тисяч мір борошна та сіна».
1738 р. — Заборона українцям продавати до Європи коней. Тільки до Москви.
1740 р. — Заборона українцям продавати до Європи хутра. Тільки до Москви.
1740 р. — Московські агенти викрали в Гамбурзі небожа Гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського та вбили його.
1740 р. — Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадження російської мови в діловодстві на території України. Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою.
1743 р. — Московщина забрала з українських храмів старі українські церковні книжки та попалила їх.
1748 р. — Наказ Московського Синоду, Київському митрополитові Самуїлу Милославському, щоб в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання вести російською мовою. В результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1749 р. — Заборона українцям продавати в Європу кожухи, вовну, овець. Тільки до Москви.
1750 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1750 р. — Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1752 р. — На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Ново-Сербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинуги свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Ново-Сербії.
1752 р. — Із 100 тисяч вільних козацьких господарств залишилося лише 2959, всі інші були відібра-ні, та передані присланим московитам.
1753 р. — Прислали з Московії 40 тисяч селян і роздали їм задарма землі над Дністром, які були відібрані від українців.
1753 р. — Царський указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.
1754 р. — Цариця Єлизавета видала наказ про те щоб, Гетьман повідомляв Москву про стан українського державного скарбу.
1755, 1766, 1775, 1786 роки — Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 -3, у 1849 — 2, у 1850 — 1, у 1851 — 2, у 1856 — 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.
1755 р. — Московський Синод наказав Києво-Печерській лаврі перероблювати по-московськи «Четы-Мины» Св. Д.Ростовського та Києво-Печерський Патерик.
1759 р. — Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1760 р. — Царський указ про обмеження вільних переходів селян.
1762 р. — Катерина ІІ закликала європейців оселюватися в південній Україні.
1762-1763 роки — Московська цариця Катерина II, видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молда-вани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. «Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили… На козацьку кров… (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, «Січ», 1991, стор.70).
1763 р. — Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.
1763 р. — Указом Сенату створено «Коммисию по слободским полкам» на чолі з гвардії секунд-майором Є.Щербиніним. Комісія мала підготувати цілковиту ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині.
10.11.1764 року — Остаточно ліквідувавши на Україні інститут гетаманства Катерина II надає призначеному генерал-губернатору П.Рум’янцеву «секретну інструкцію» щодо управління краєм, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали дивитися мов вовки у ліс».
1764 р. — Інструкція Катерини II князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли…»
1764 р. — Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. — Скасування української держави Гетьманщини.
1765 р. — Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
17.02.1765 року — Катерина II наказує: «Із малоросійських єпархій та з монастирів у Великоросію без указу Св. Синоду і без нагальної потреби не випускати і в великоросійські єпархії не приймати».
1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
20.07.1767 року — Катерина II ліквідовує слобідське козацтво. Більшість заможних козаків переводились в гусари, а решту — в селянський стан. Замість полкових запроваджувались губернські канцелярії та створено Слобідсько-Українську губернію.
10.04.1768 року — Катерина II своїм указом ліквідовує в Україні монастирські землеволодіння, а на утримання монастирів надає «милостивий штат».
1768 року — Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою «Коліївщина», після підступного і зрадницького захоплення їх москалями. Москаль полковник Гур’єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з’явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, запевняв у єдності дій, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев’язав у своєму наметі старшину і захопив у таборі 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.
1768 р. — Св. Синод наказує київському митрополиту С.Миславському, щоб в книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими «ніякої різниці і прибавок… не було».
1769 р. — Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
1769 р. — Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».
1772 р. — Дипломат Бакунін розробив план заселення кримських степів українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії. Активну участь у цьому процесі брав відомий полководець А.Суворов, що за короткий час із півдня сучасної України виселив 32 тис. душ чоловічої статі.
1775 р. — Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні.
1775 р. — Заборона українцям продавати в Європу сіль і т. д і т.п. Все це Україна мусила везти до Московщини, де воно купувалося за півціни, а потім вивозилося московитами до Європи.
1768-74 роки — Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип’ятирічне ув’язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського.
1775 р., травень — Рада «при височайшему Дворі» постановила: «истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства» …Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша …(М.Киценко, стор.64). Скасування міської автономії за Магдебурзьким правом по Литовському статуту.
1776 р. — Московщина відібрала у 25 тисяч заможних козаків землю (перше розкуркулення) і роздала московитам.
1777 р. — Після смерті 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар.1745 р у Глухові) московська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.
1780 — 1783 роки — Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).
1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської Академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1781 р. — Царським маніфестом знищено решток козацького самоврядування на Лівобережжі та введення суто московської системи: намісництва.
1781 р. — В Україну прислали 50 тисяч московитів, які отримали безкоштовно землю.
1783 р. — Запровадження загальномосковської системи управління в Україні.
1782 р. — Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
1783 р. — Закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. — Переведення викладання у Києво-Могилянській Академії на російську мову.
1784 р. — За розпорядженням Синоду київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу Божу «голосом свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.
1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звіль-няти з роботи учителів Києво-Могилянської Академії за відхід від російської мови.
1785 р. — Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.
1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській Академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1787 р. — Московський губернатор в Україні Г. Потьомкін доповідав Катерині ІІ «Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно».
1789 р. — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1793 р. — Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.
1797 р. — В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.
1797 р. — Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи «кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката», яких москалі погнали на завоювання Персії.
18 ст. — Московщина вивезла до себе всі найліпші ткальні разом з майстрами, і з їхньою до-помогою розбудувала в Московській, Костромській, Владимирських губерніях ткацьку промисловість.
Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, де заснували там потім «Строгановскоє училище живописи».
Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інш. вивезено разом з майстрами до Московщини, при цьому все зруйнувавши в Україні.
1800 р. — Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
1804 р. — Було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
1806 р. — Був ув’язнений та таємно вбитий у в’язниці геніальний український композитор А.Ведель.
1807 р. — Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски» («Слово Просвіти», 1998, ч.З, стор. 10).
1808 р. — Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.
1811 р. — Закриття Києво-Могилянської Академії.
1812 р. — Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підне-вільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).
1819-1829 pp. — На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоловік. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.
1824 р. — Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: «Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто «русское»». «Цензурний режим в отношеніі малоросійськой пісмєнності» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое малоросійскоє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства» (ж.»Україна», ч.26, 27, 1993 p.).
1830 pік — Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.
1830-1835 pp. — Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Ус. Кармалюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835р.
1832 р. — Губернатор України А.Лєвашов наказав вирубати великий 200-річний липовий гай, що його насадив митрополит П.Могила, а також тополі, що прикрашали вулиці Києва, без ніякої на те потреби.(В 1863 кияни знову його засадили). Наступник А.Лєвашова М.Анєнков наказав вирубати природний гай на київських горах знову.
1833 pік — Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «…В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — моско-вити..,» (Максиміліан Волошин).
1834 р. — Заснування Київського університету з метою «русифікації юго-западного края».
1839 pік — Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.
1842 р. — Київ почав відбудовувати свою найстарішу, ще Володимира Великого, Десятинну церкву. По рішенню Петербурської академії мистецтв були знищенні всі залишки цієї церкви, серед них безцінні для науки написи, фрески, прикраси.(Не надо увлекаться южнорусской стариной).
1846 р. — Московщина зрівняла з землею залишки руїн церкви св. Ірини, хоч Київ поставив огорожу навколо руїн церкви св. Ірини, як пам’ятник першого сторіччя християнства на Русі з ціллю відбудувати в майбутньому.
1847 р. — Московщина позабирала з книгарень в Україні все друковане українською мовою і попалила.
1847 р. — Імперський міністр граф А.Орлов у своєму звіті цареві радив покарати Т.Шевченко
як найтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави.
1847 р. — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства, арешт його учасників і покарання ув’язненням та засланням у віддалені губернії Росії. Наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було рівнозначне ув’язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).
1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863 р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії («Валуєвський циркуляр»).
1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.
1876 р., 18 травня — Таємний Емський указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.
1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз’яснення Емського указу всім губернаторам Росії.
1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.).
1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.
1899,1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з’їзді в Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.
1907 р. Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.
1908 р. — Указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910 р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
1914p. — Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання
української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).
1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.
1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.
1921—1923 рр. — Голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.
1929 р., вересень — Арешт визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).
1929—1930 рр. — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М. Борецького та інших церковних діячів
1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. — Погром українців на Кубані.
1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).
1937 р., 30 серпня — Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.
1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У.
1937 р., листопад — Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).
1938 р. — Сталінська постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».
1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.
1938 р. — Посилення русифікації України у зв’язку з рішеннями XIV з’їзду КП(б)У 13—18 червня.
1939—1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.
1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних в’язнів, що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного, Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД
групи видатних діячів української культури, серед яких — українська письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К.Студинський, П. Франко та ін.).
«Среди них не было стукачей». Бандеровцы и «сучьи войны»
1944—1955 рр. — Каральні акції органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.
1945 р., Ув’язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.
1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.
1946р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець» (ця постанова була згодом підтверджена XVI з’їздом КП(б)У 25—26 січня 1949 р.).
1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами українських культурних здобутків під час Другої світової війни («ждановщина»).
1947 р., З березня — Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».
1947 р., квітень—травень — Депортація лемків та українців з Холмщини до північної та західної Польщі (операція «Вісла»).
1949р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв’язку з рішеннями її XVI з’їзду 25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).
1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з’їзді в Мукачеві.
1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД біля м. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).
1951р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.Корнійчука і В. Василевської).
1954 р., 23—26 березня — XVIII з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис. осіб).
1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1957—1961рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).
1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України).
1959 р., 15 жовтня – Вбивство агентом КДБ Б. Сташинським Степана Бандери.
1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та
ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л. Лук’яненка до смертної кари, яку пізніше замінили на 15 років
ув’язнення.
1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її XXII з’їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу русифікацію союзних республік.
1962 р. — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.
1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.
1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу над Погружальським»).
1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).
1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму).
1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.
1969 р., червень — Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І.Кандиби, Л. Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про
отруювання політв’язнів.
1970 р., січень — Судовий процес проти І.Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти русифікації.
1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.
1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в’язень М. Сорока.
1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1972 р., січень—травень — Друга велика хвиля арештів в Україні [В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріарх Володимир УПЦ КП),
Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].
1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня —
1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О. Тихому відповідно 10 та 5 років.
1977 р., 12 грудня — Другий арешт Л. Лук’яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10 років ув’язнення і 5 років заслання).
1978 р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення русифікації).
1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й
заслання у віддалені райони Росії).
1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.
1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.
1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.
1981 р. — Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.
1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.
1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.
1986 р.,26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.
1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.
1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
1093р. – Київський літопис «Временник» писав: «Наш північний сусід Суздальщина є значно небезпечніший ворог, ніж половці».
1169 р. – Володимиро — Суздальский князь Андрій Боголюбський захопив і пограбував Київ. Літописець писав: « Суздальці так страшно зруйнували Київ, що татари не мали вже, що руйнувати 1240 року. Тобто, це була перша війна майбутньої Московії проти Києва. (И граби-ша за два дни весь град, Подолье, и гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же). У Києві на той час було 400 церков, і він був багатшим за тодішній Лондон та Париж. Андрій Боголюбський украв з Вишгородського монастиря (під Києвом) чудотворний образ Божої Матері, привезений колись із столиці Візантії — Царгорода. Пізніше москвини переіменували її на «Владимирскую Богоматерь». Багато істориків ввачають 1169 р., роком народження Московії.
1482 р. – Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.
1500 р. – Московське князівство приєднює до сeбе Чернігівську та Сіверську землі.
16 століття – Московське царство, розпочинаючи Лівонську війну, об’рунтовує необхідність повенення земель, які входили до складу Київської Русі, у тому числі й українських. Заклики повернення «отчих земель», відновлення позицій православ‘я на територіях, що належать «іновірним».
16 століття – Поява в Москві теорій «Москва — Третій Рим» та «Москва — Новий Київ», які лягли в основу імперських претензій щодо українських земель.
16-18 століття – По всій Україні працювали десятки великих та тисячі маленьких гут, ливарень, гуралень, гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень, гончарень. Під кінець 18 століття Московщина знищила всі великі і середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами, надмірними податками, переведенням цих виробництв до Московії, а часто і відкритим грабунком та спаленням, таким чином руйнуючи промис-ловість та торгівлю в Україні. Майстрів вивезли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів.
1626-1628 роки – Заборона в Московській державі українсько-білоруської книжності, у т.ч. й антиуніатської. Зокрема творів Ст.Зизанія і К.Транквіліона-Ставровецького. Була засуджена вся пи-семна традиція Київської митрополії.
1626 р. – Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила надрукувати, але з умовою його перекладу на московську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1626 pік – Цензура творів Лаврентія Зизанія в Москві.
1627 р. – Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було звелено зібрати книги українського друку і спалити, було суворо заборонено будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено «Учительське євангеліє» Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського.
1652 р., 1 жовтня – Земський Собор ухвалив рішення про приєднання України до Московії.
1654 р. – Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах, пострегите.»
1654 р., 8(18)січня – Переяславська угода з Московією. Прийняття «протекції» московського царя. Русь-Україна та Московія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі.
Переяславська рада (військова), скликана гетьманом Б.Хмельницьким, в якій взяло участь московське посольство на чолі з В.Бутурліним. Було ухвалено прийняття протекторату московського царя. Більшість істориків вважає, що це був військовий союз проти Польщі. Рішення Переяславської ради мали декларативний характер, не було укладено жодної письмової угоди. Але характерно, що це був союз народа руського (українців) з народом московським.
Переяславська рада не мала всенародного характеру; на ній були присутні близько 300 осіб. Присяжний список складав не більше 200 осіб. Царське посольство В.Бутурліна протягом півроку після Ради складало т.зв. «статейний список», до якого було включено 127338 осіб, які «присягнули цареві». Цей список не мав жодного відношення до Переяславської Ради, зате був представлений Москві як «воля» козацького народу. Так опричники Московського царя сфальсифікували декларацію Переяславської Ради.
З висоти сьогоднішнього дня ми розуміємо, що Б.Хмельницький зробив рокову помилку, але чи мав він інший вибір? До того ж ще не було тих злочинів про які ми знаємо тепер, не було кріпосного права, голодоморів, виселення мільйонів, не було тисяч різних заборон. А була здавалося б єдина віра. Все починалось майже з чистого листа. У нашому повсякденному житті, як і житті держави, є добрі періоди, але не обходиться і без поганих, а інколи і трагічних. За таких обставин ми шукаємо підтримки у знайомих, друзів і т.д. Так само і на державному рівні правителі шукають підтримку, здавалось би, у тих, кому вони довіряють. І стає прикро, коли сторона, якій довіряли, зраджує. Як показала історія, і це розкрив у своєму заповіті Петро І, правителі Московії завжди тримали «камінь за пазухою» та використовували ситуацію в своїх імперських цілях.
До чого це призвело в наступні 350 років:
21-27.03.1654 р. — Московський цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердила т.зв. «Статті Богдана Хмельницького» (Березневі статті), які зафіксували умови українсько-московського, фактичного, Чигиринсько-московського договору. Оригінали цих документів не збереглися. Українські списки після поразки І.Виговського були вивезені за межі Гетьманщини, московські примірники було знищено вже в 60-х рр. XVIIIст.
У «Березневих статтях» було відкинуто принципові вимоги Б.Хмельницького: визнання незалежності української православної церкви, утверджено данину царській казні. Об-межувалися дипломатичні зносини козацької держави.
Б.Хмельницький за свого життя не допускав самочинства і сваволі опричників Московського царя. Після його смерті (1657 р.) Москва розпочала наступ на суверенітет козацької України.
1654р. — Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».
1654-1708 роки — Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків проти старшин.
1655 р. — Московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів від основного маршруту. «Брати визволителі прийшли»
1656 р. — Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віденський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде «оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество» і вимагає припинити військові дії.
1659 р. — Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський вщент розбиває москалів. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно ско-ристались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинський, по дорозі на Київ повісив 3000 чоловік потім вирізавши в Україні коло п’ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва». (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.
1665 р. — Москва змушує гетьмана І.Брюховецького віддати усі міста Лівобережної України під владу московських воєвод.
1667 р. — Москва заборонила Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини, але на своєму кордоні вона накладала на українські товари велике мито.
1667 р. — Розчленування Руси-України внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання поляків з Руси-України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна до Польщі. Поділ було скріплено т.зв. «Вічним миром». Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» (В.Лизанчук, с.34,35).
1689 р. — Заборонено Київській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…». Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних віднсинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», визнали москалі в 1905 р. («Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова»).
1672 р. — «Заказ крепкой, чтобы люди, польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».
1672 р. — Позбавлення гетьманства та заслання у Сибір Д.Многогрішного з усією родиною та кількома «співучасниками». Головна причина арешту — дружні стосунки з ворогом Мо-скви П.Дорошенком.
1672 р. — Арешт кошового Війська Запорізького І.Сірка. Арештованого відправлено до Мос-кви, а звідти до м. Тобольськ у Сибір.
1677 р. — Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1683 р. — Український архітектор Й.Старченко побудував «трапезную палату» в Симоновім монастирі в Москві, де архімандритом був українець Г. Домецький. Уряд заслав Г. Домець-кого на північ за те, що він «Симонов монастирь пишно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев паче мери хвалил».
1685 р. — Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України. Царський уряд спонукав гетьмана, щоб надалі православній церкві в Україні владу константинопольського патріарха ігнорувати, про все необхідне у церковних справах писати патріарху московському, а нововибраного митрополита, для архієпископського рукопокладення відправляти не в Константинополь, а до Москви.
1687 р. — Коломацькі статті, за якими Москва зобов’язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.
1690 р. — Московський собор прокляв і засудив на знищення твори українських письменників 17ст. «Кіевскіе новыя книги» Петра Могили, К.Старовецького, П.Голятовського, Л.Барановича, А.Р адивиловського та інших, бо «киевцькие кніги прелести латинськия утверждают». наклавши на них «проклятство та анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».
1693 р. — Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
1693 р. — Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою.
17-18 століття — Москвою впроваджується економічна війна проти України в різних напрямках. Щоб українські порти не збагачувалися, а лише московські, Московщина встановлює вивізне мито з азово-чорноморських портів на 100% більше ніж з балтійських портів, а також тарифів на перевезення. Привезти готові вироби з Московщини до України було в два рази дешевше, ніж з України до Московщини. Московський уряд наклав великий податок на український цукор, в результаті увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках.
1703-1720 роки — Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.
1704 р. — Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси — Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.
1708 р. — Адміністративна реформа в Росії. На території України утворено дві губернії, Київську та Азовську.
1708 р. — Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.
1708 р. — Захоплення і зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей. Церкви та місто пограбували, а потім спалили. «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців», — доповідав французь-кий посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991.С.59).
1709-1734 роки — Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму» (хати) у Московщині був 49коп. В Україні — 1руб.25 коп.
1709 р. — Полтавська битва. Початок «цивілізаційної місії Московії в 2-му тисячолітті»
1709 р. — З церкви св. Василія (13 століття), Московщина зробила військовий склад.
1709 р. — Хан-цар Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі «…товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали», — писав свідок, кошовий Стефаненко.
1709 р. — Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської Академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили були забрані з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростов-ський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив відбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І.Огієнко, «Українська культура»). «…Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури», визнав піз-ніше князь М.Трубецькой.
1709 р. — Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
1709 р. — Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
1713 р. — Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь – Русія -Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси — України московити, основу яких складали угро — фінські та тюрські племена, підмінюють поняття, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як «Росія»).
1716 р. — Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.
1718 р. — Москва заборонила вивозити до Європи український тютюн.
1718 р. — Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, «…численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту і тиші полум’ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались» («Історія Русів», ст.303-304, вид.1956 p.).
1720 р. — Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних. Наказ хана — царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было».
1720 р. — Заборона вивозити скляні вироби до Європи.
1720 р., 20 грудня Петро І видав указ київському губернатору князю Голіцину, щоб «…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. — Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные». Знищення Чернігівської друкарні.
1722-1727 роки — Перша Малоросійська колегія. Штат складався з 6 російських офіцерів та прокурора. Колегія стягувала побори до царської казни, розквартировувала на Україні російські війська, контролювала діяльність Генеральної військової канцелярії тощо.
29.04. 1722 року — Лівобережна Україна із відомства Колегії закордонних справ була переведена під управління Сенату Росії, що мало на меті подальше обмеження самоврядування в Україні.
1722 р. — Заборона привозити в Україну західноєвропейські вироби.
1723 р. — Заборона українцям продавати до Європи бурштин та поташ.
1724 р. — Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссий-ским сходная», а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. За те Київсько-Печерська лавра покаранa штрафом в 1000 крб.
25.04.1725 року — Катерина І надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію «Про управління губернією», в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорозьких козаків. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі із козаками, не дозволяла «зрадникам» козакам перетинати кордони Російської імперії, з низовиками заборонялось вести листування, а порушників цих законів переслідувати будь-де «в землях императорского величества». За цим законом загарбання України Росією значно посилювалась.
1726 р. — Розпорядження Синоду про заборону друкувати ті книжки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Московською синодальною друкарнею.
1726 р. — Москва дає дозвіл Київсько-Печерській лаврі на друк «Акафіста Св. Варварі» за умови, що б він був перекладений на великоруську мову.
1728 р. — Так звані «Решительные пункты» застерігали новообраного гетьмана Д.Апостола, аби він управляв Україною через Генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента.
1729 р. — Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.
1734 р. — Цариця Анна наказувала губернаторові України князю А.Шаховському вживати всіх заходів, щоб женити москвинів в Україні з українками.
1734-1740 роки — Друге скасування гетьманства й утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.
1735 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1735 р. — Імператорським указом київському митро-политу «доручено» вилучити старопечатні книги і пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.
1736 р. — Правителем України Москва призначила кн. Барятинського. Його першими кроками стали арешти міської управи Києва та вивіз архіву до Петербурга бо «з часом кияни забудуть зміст і, не маючи грамот під рукою, не зможуть посилатись на свої вольності».
1735-1739 роки — Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн. рублів — в 10 разів більше за її річний бюджет.
1737 р. — Московський міністр Б.Волинський звітував цариці Анні «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Багато землі не засіяно, бо нема кому і чим. А треба ще стягнути з них 30 тисяч мір борошна та сіна».
1738 р. — Заборона українцям продавати до Європи коней. Тільки до Москви.
1740 р. — Заборона українцям продавати до Європи хутра. Тільки до Москви.
1740 р. — Московські агенти викрали в Гамбурзі небожа Гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського та вбили його.
1740 р. — Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадження російської мови в діловодстві на території України. Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою.
1743 р. — Московщина забрала з українських храмів старі українські церковні книжки та попалила їх.
1748 р. — Наказ Московського Синоду, Київському митрополитові Самуїлу Милославському, щоб в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання вести російською мовою. В результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1749 р. — Заборона українцям продавати в Європу кожухи, вовну, овець. Тільки до Москви.
1750 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1750 р. — Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1752 р. — На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Ново-Сербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинуги свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Ново-Сербії.
1752 р. — Із 100 тисяч вільних козацьких господарств залишилося лише 2959, всі інші були відібра-ні, та передані присланим московитам.
1753 р. — Прислали з Московії 40 тисяч селян і роздали їм задарма землі над Дністром, які були відібрані від українців.
1753 р. — Царський указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.
1754 р. — Цариця Єлизавета видала наказ про те щоб, Гетьман повідомляв Москву про стан українського державного скарбу.
1755, 1766, 1775, 1786 роки — Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 -3, у 1849 — 2, у 1850 — 1, у 1851 — 2, у 1856 — 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.
1755 р. — Московський Синод наказав Києво-Печерській лаврі перероблювати по-московськи «Четы-Мины» Св. Д.Ростовського та Києво-Печерський Патерик.
1759 р. — Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1760 р. — Царський указ про обмеження вільних переходів селян.
1762 р. — Катерина ІІ закликала європейців оселюватися в південній Україні.
1762-1763 роки — Московська цариця Катерина II, видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молда-вани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. «Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили… На козацьку кров… (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, «Січ», 1991, стор.70).
1763 р. — Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.
1763 р. — Указом Сенату створено «Коммисию по слободским полкам» на чолі з гвардії секунд-майором Є.Щербиніним. Комісія мала підготувати цілковиту ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині.
10.11.1764 року — Остаточно ліквідувавши на Україні інститут гетаманства Катерина II надає призначеному генерал-губернатору П.Рум’янцеву «секретну інструкцію» щодо управління краєм, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали дивитися мов вовки у ліс».
1764 р. — Інструкція Катерини II князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли…»
1764 р. — Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. — Скасування української держави Гетьманщини.
1765 р. — Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
17.02.1765 року — Катерина II наказує: «Із малоросійських єпархій та з монастирів у Великоросію без указу Св. Синоду і без нагальної потреби не випускати і в великоросійські єпархії не приймати».
1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
20.07.1767 року — Катерина II ліквідовує слобідське козацтво. Більшість заможних козаків переводились в гусари, а решту — в селянський стан. Замість полкових запроваджувались губернські канцелярії та створено Слобідсько-Українську губернію.
10.04.1768 року — Катерина II своїм указом ліквідовує в Україні монастирські землеволодіння, а на утримання монастирів надає «милостивий штат».
1768 року — Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою «Коліївщина», після підступного і зрадницького захоплення їх москалями. Москаль полковник Гур’єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з’явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, запевняв у єдності дій, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев’язав у своєму наметі старшину і захопив у таборі 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.
1768 р. — Св. Синод наказує київському митрополиту С.Миславському, щоб в книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими «ніякої різниці і прибавок… не було».
1769 р. — Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
1769 р. — Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».
1772 р. — Дипломат Бакунін розробив план заселення кримських степів українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії. Активну участь у цьому процесі брав відомий полководець А.Суворов, що за короткий час із півдня сучасної України виселив 32 тис. душ чоловічої статі.
1775 р. — Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні.
1775 р. — Заборона українцям продавати в Європу сіль і т. д і т.п. Все це Україна мусила везти до Московщини, де воно купувалося за півціни, а потім вивозилося московитами до Європи.
1768-74 роки — Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип’ятирічне ув’язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського.
1775 р., травень — Рада «при височайшему Дворі» постановила: «истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства» …Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша …(М.Киценко, стор.64). Скасування міської автономії за Магдебурзьким правом по Литовському статуту.
1776 р. — Московщина відібрала у 25 тисяч заможних козаків землю (перше розкуркулення) і роздала московитам.
1777 р. — Після смерті 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар.1745 р у Глухові) московська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.
1780 — 1783 роки — Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).
1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської Академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1781 р. — Царським маніфестом знищено решток козацького самоврядування на Лівобережжі та введення суто московської системи: намісництва.
1781 р. — В Україну прислали 50 тисяч московитів, які отримали безкоштовно землю.
1783 р. — Запровадження загальномосковської системи управління в Україні.
1782 р. — Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
1783 р. — Закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. — Переведення викладання у Києво-Могилянській Академії на російську мову.
1784 р. — За розпорядженням Синоду київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу Божу «голосом свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.
1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звіль-няти з роботи учителів Києво-Могилянської Академії за відхід від російської мови.
1785 р. — Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.
1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській Академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1787 р. — Московський губернатор в Україні Г. Потьомкін доповідав Катерині ІІ «Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно».
1789 р. — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1793 р. — Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.
1797 р. — В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.
1797 р. — Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи «кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката», яких москалі погнали на завоювання Персії.
18 ст. — Московщина вивезла до себе всі найліпші ткальні разом з майстрами, і з їхньою до-помогою розбудувала в Московській, Костромській, Владимирських губерніях ткацьку промисловість.
Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, де заснували там потім «Строгановскоє училище живописи».
Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інш. вивезено разом з майстрами до Московщини, при цьому все зруйнувавши в Україні.
1800 р. — Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
1804 р. — Було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
1806 р. — Був ув’язнений та таємно вбитий у в’язниці геніальний український композитор А.Ведель.
1807 р. — Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски» («Слово Просвіти», 1998, ч.З, стор. 10).
1808 р. — Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.
1811 р. — Закриття Києво-Могилянської Академії.
1812 р. — Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підне-вільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).
1819-1829 pp. — На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоловік. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.
1824 р. — Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: «Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто «русское»». «Цензурний режим в отношеніі малоросійськой пісмєнності» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое малоросійскоє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства» (ж.»Україна», ч.26, 27, 1993 p.).
1830 pік — Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.
1830-1835 pp. — Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Ус. Кармалюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835р.
1832 р. — Губернатор України А.Лєвашов наказав вирубати великий 200-річний липовий гай, що його насадив митрополит П.Могила, а також тополі, що прикрашали вулиці Києва, без ніякої на те потреби.(В 1863 кияни знову його засадили). Наступник А.Лєвашова М.Анєнков наказав вирубати природний гай на київських горах знову.
1833 pік — Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «…В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — моско-вити..,» (Максиміліан Волошин).
1834 р. — Заснування Київського університету з метою «русифікації юго-западного края».
1839 pік — Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.
1842 р. — Київ почав відбудовувати свою найстарішу, ще Володимира Великого, Десятинну церкву. По рішенню Петербурської академії мистецтв були знищенні всі залишки цієї церкви, серед них безцінні для науки написи, фрески, прикраси.(Не надо увлекаться южнорусской стариной).
1846 р. — Московщина зрівняла з землею залишки руїн церкви св. Ірини, хоч Київ поставив огорожу навколо руїн церкви св. Ірини, як пам’ятник першого сторіччя християнства на Русі з ціллю відбудувати в майбутньому.
1847 р. — Московщина позабирала з книгарень в Україні все друковане українською мовою і попалила.
1847 р. — Імперський міністр граф А.Орлов у своєму звіті цареві радив покарати Т.Шевченко
як найтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави.
1847 р. — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства, арешт його учасників і покарання ув’язненням та засланням у віддалені губернії Росії. Наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було рівнозначне ув’язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).
1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863 р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії («Валуєвський циркуляр»).
1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.
1876 р., 18 травня — Таємний Емський указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.
1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз’яснення Емського указу всім губернаторам Росії.
1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.).
1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.
1899,1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з’їзді в Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.
1907 р. Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.
1908 р. — Указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910 р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
1914p. — Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання
української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).
1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.
1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.
1921—1923 рр. — Голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.
1929 р., вересень — Арешт визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).
1929—1930 рр. — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М. Борецького та інших церковних діячів
1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. — Погром українців на Кубані.
1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).
1937 р., 30 серпня — Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.
1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У.
1937 р., листопад — Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).
1938 р. — Сталінська постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».
1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.
1938 р. — Посилення русифікації України у зв’язку з рішеннями XIV з’їзду КП(б)У 13—18 червня.
1939—1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.
1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних в’язнів, що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного, Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД
групи видатних діячів української культури, серед яких — українська письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К.Студинський, П. Франко та ін.).
«Среди них не было стукачей». Бандеровцы и «сучьи войны»
1944—1955 рр. — Каральні акції органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.
1945 р., Ув’язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.
1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.
1946р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець» (ця постанова була згодом підтверджена XVI з’їздом КП(б)У 25—26 січня 1949 р.).
1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами українських культурних здобутків під час Другої світової війни («ждановщина»).
1947 р., З березня — Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».
1947 р., квітень—травень — Депортація лемків та українців з Холмщини до північної та західної Польщі (операція «Вісла»).
1949р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв’язку з рішеннями її XVI з’їзду 25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).
1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з’їзді в Мукачеві.
1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД біля м. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).
1951р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.Корнійчука і В. Василевської).
1954 р., 23—26 березня — XVIII з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис. осіб).
1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1957—1961рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).
1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України).
1959 р., 15 жовтня – Вбивство агентом КДБ Б. Сташинським Степана Бандери.
1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та
ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л. Лук’яненка до смертної кари, яку пізніше замінили на 15 років
ув’язнення.
1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її XXII з’їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу русифікацію союзних республік.
1962 р. — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.
1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.
1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу над Погружальським»).
1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).
1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму).
1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.
1969 р., червень — Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І.Кандиби, Л. Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про
отруювання політв’язнів.
1970 р., січень — Судовий процес проти І.Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти русифікації.
1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.
1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в’язень М. Сорока.
1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1972 р., січень—травень — Друга велика хвиля арештів в Україні [В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріарх Володимир УПЦ КП),
Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].
1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня —
1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О. Тихому відповідно 10 та 5 років.
1977 р., 12 грудня — Другий арешт Л. Лук’яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10 років ув’язнення і 5 років заслання).
1978 р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення русифікації).
1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й
заслання у віддалені райони Росії).
1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.
1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.
1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.
1981 р. — Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.
1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.
1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.
1986 р.,26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.
1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.
1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
Дімітрій
Донской був вірним холуєм хана Тохтамиша
Мамай боровся з Тохтамишем за владу, але оскільки чингізидом не був — не мав права на престол Золотої Орди. Відтак, він пішов іншим шляхом — встановив особистий контроль над західними землями Орди (Московська Русь, Волга, Дон, Північний Кавказ, Крим тощо).Столицею Мамая була генуезька фортецця Кафа.
Самий цимус в тому, що Мамай на відміну від Дімітрія був культурною освіченою людиною і першим… євроінтегратором. Він планував увійти до Генуезького торгівельного союзу, це щось на кшталт Спільного ринку в Євопі ХХ сторіччя, або, якщо хочете, нинішнього ЄС. Віідтак Тохтамиш, який фактично втратив ці землі дуже хотів його позбутися.
Тож на Куликовому полі князь Дімітрій бився як союзник і васал хана Золотої Орди проти Мамая, якого підтримували європейці: генуєзська піхота складала велику частину його віська, були також литовці, поляки тощо. А у віську Дімітрія перебували кілька десятків тисяч татар, яких прислав Тохтамиш на допомогу.
Війна з Мамаєм була не вигідна Москві, оскільки через нього по шляху Волга-Дон-Азов-Чорне море купці збували сільгоппродукцію, поташ, пеньку тощо. Але була вигідна особисто Дімітрію та його закадичному другу Тохтамишу, а також… Константинополю, якому генуезці були суперниками. Митрополит московський Митяй був проти війни з Мамаєм, тож його благополучно отруїли. А шпигун Костянтинополя Сергій Радонезький нацьковував Дімітрія на Мамая.
На Куликовому полі, назважаючи на величезну кількісну перевагу (не вірте московським історикам-пропагандистам, вони просто не порахували у московському війську татарські полки) Дімітрій виявив страшне боягузництво і підлість.
Головний удар у битві завжди спрямовано на военачальника. Тож боячись бути убитим Дімітрій пішов на нечуваний ганебний для будь-якого короля, хана, султана, імператора, князя крок — помінявся одягом з воєводою Бряноком і поставив його на своє місце. А сам сховався у задніх лавах війська.
До речі, боягузництво Дімітрія проявилося і у 1382 році. Росіянцям історики розповідають, що хан Тохтамиш тоді спалив Москву начебто як помсту за розгром Мамая. Це нахабна брехня. Насправді у Москві та інших містах спалахнуло повстання проти Дімітрія. Той злякався й утік до Костроми, залишивши на поталу бунтівникам дружину та дітей, і звідти попрохав Тохтамиша про допомогу. І той придушив повстання, спалив Москву та відновив владу свого другана.
Ось коротко про «видатного російського діяча». Святого Дімітрія Донського, завдяки зусиллям якого Москва ще 100 років перебувала під «ігом» Орди.
Українські
амазонки: вигадка чи реальність
Сьогодні
в суспільстві актуалізується гендерний чинник. Судіть самі: 30 відсотків
ув’язнених в Україні - жінки, а на політичному Олімпі нашої держави - жінки представлені
всього трьома відсотками. Те ж саме й в інших elite нашого, воістину кульгавого
суспільства!
Українцям взагалі поталанило з кількістю доступних варіацій самоідентифікації. Можна цілком ґрунтовно асоціювати себе з аріями (оріями), трипільцями, кімерійцями, скіфами, сарматами, слов’янами, русинами.
Така поліваріативність накладає певний відбиток на наукову безпристрасність, адже ледь не кожен дослідник намагається у той, чи інший спосіб прикласти код «українськості» до слідів найдавніших цивілізацій, що дійшли до нашого часу.
Такий підхід дещо ідеалізує об’єкт дослідження і ускладнює розуміння історії, породжуючи геть фантасмагоричні теорії на кшталт заснування лівійського міста Тріполі нащадками трипільської цивілізації чи заснування Риму Ромулом і Ремом — вихідцями з м. Ромни на Сумщині.
Тому у своєму циклі статей я намагатимусь бути безпристрасним, не злітати на віражах і керуватимусь лише прагненням історичної справедливості.
Історична правда
Отже амазонки. Що ми знаємо про цих войовничих жінок, які мешкали на узбережжі Понту та Меотиди? За свідченням давньогрецького історика Геродота, амазонки були вправними вершницями, хоробрими, витривалими, дужими воячками, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком зі стрілами. Ці жінки жили окремо, без чоловіків, були дуже войовничими, уславилися набігами на сусідів.
Войовничі амазонки славилися своїми набігами на сусідів
Чи мали амазонки свою державу, достеменно не відомо. Проте численні згадки кажуть нам про неабияку їхню агресивність відносно прилеглих племен.
За стародавніми переказами вони утворили могутню державу на чолі з царицею. Мали стосунки з чоловіками із сусідніх племен лише задля продовження роду. Новонароджених хлопчиків віддавали батькам або вбивали, а дівчаток виховували для війни.
Назва «амазонки» походить від іранського слова «ha-mazan» — жінка-воїн.
Інакший варіант — від слова «a masso» — недоторканні (для чоловіків). Тлумачиться, як «безгруда» — не буквально, а в переносному сенсі, що означає їхню відмінність від інших жінок.
На повагу заслуговує і тактика, до якої спричинялися амазонки. Завдяки легкій вазі вони могли швидше скакати на конях та блискавично маневрувати у бою.
Давньогрецький письменник Гомер згадує амазонок у контексті їх воєн з Беллерофонтом та фрагійцями. А також описує їх участь у Троянській війні на боці захисників міста. У пізніших легендах цариця амазонок Фалестра згадується у якості однієї з жінок Олександра Македонського.
За повідомленням «Повісті минулих літ» XII ст. амазонки мешкали у Малій Азії, біля Понтійського моря (Чорного моря), та на пониззі р. Дону, біля берегів Меотиди (Меотії) — Азовського моря:
«Амазонки ж мужа не мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество і велике празникування. Коли ж од них зачнуть вони у чреві, то знову розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити і якщо народиться хлопча – погублять його, якщо ж дівочої статі – то вигодують і дбайливо її виростять.»
Сучасні історики недарма вважають амазонок вправними воїнами. Вони володіли широким арсеналом, до якого входили двосторонні сокири, одноручні мечі, кинджали та стріли з найпідступнішими тригранними накінечниками.
На повагу заслуговує і тактика, до якої спричинялися амазонки. Завдяки легкій вазі вони могли швидше скакати на конях та блискавично маневрувати у бою. Аналіз кісток із захоронень вказує на неабияку розвинутість м’язів та деформацію скелета, характерну для тривалого перебування верхи на коні.
Щодо самих захоронень взагалі цікава ситуація. Справа в тому, що раніше археологи визначали стать захороненого за предметами, які біля нього знаходили. Знайшли меч — значить був чоловік, а прикраси — значить жінка. І лише уявіть здивування західноєвропейських вчених, які наприкінці 20-х років минулого століття знаходять поблизу Кременчука вкрай нетипове захоронення і зі зброєю, і з прикрасами.
Антропологічна експертиза черепа зі слідами смертельного ураження зазубреним предметом підтвердила його належність жінці, а отже фактично визнала життєздатною версію про реальне існування жіночого воїнства на території України.
Проте тут можливі нюанси. По перше розкопували Скіфський курган, а отже мова може йти щонайбільше про дружину царя чи іншу шановану жінку, яка загинула на війні зі зброєю у руках. Хай там як, а лише це одне свідчить про існування інституту жіночого воїнства в державі скіфів та визнання жінки рівної чоловікові.
Жінки, як і підлітки могли виконувати легкі бойові задачі, обстрілюючи противника з безпечної відстані і відступаючи за тісні лави чоловіків, які приймали на себе основний удар. Траплялися і випадки, коли у могилу до жінки клали зброю чоловіка, тому кожен такий випадок вчені досліджують окремо.
Створення міфу про прекрасних жінок-воїнів, що мешкали десь там, на околицях ойкумени, задовольняло передусім естетичні уподобання.
Красивий міф
Проте поряд зі згадками в історичних джерелах амазонки постають у чисельних міфах та, як наслідок, зображуються на монументах і творах мистецтва загальногрецького культурного, релігійного та ідеологічного значення. Фігури амазонок у обладунках верхи можна зустріти на суліях та амфорах з яких пили вино.
Цілком імовірною версією на користь красивої легенди виступає практичне застосування цього посуду. А саме його декоративна роль. Амазонок часто зображали поруч з богами та героями міфів, наділяючи їх надприродними властивостями.
Для грека битися з жінкою було повною нісенітницею, а ось воювати, хай навіть в міфах з фантастичними створіннями вони полюбляли. Згадати хоча б подвиги Геракла чи Ясона. Тому створення міфу про прекрасних жінок-воїнів, що мешкали десь там, на околицях ойкумени, задовольняло передусім естетичні уподобання. Втім деякі подробиці бралися все ж не з пальця.
Ареал мешкання різного штибу фантастичних істот завше зсувався до кордонів світу, за яким, як відомо, знаходилось царство смерті. Таким чином амазонки розташовувались на умовному кордоні, що розділяв два світи.
А точніше світ, досліджений греками та володіння північних варварських племен. У різні часи їх розділяли кімерійці, скіфи чи сармати. Саме вони і слугували основою міфів. На користь останньої тези говорить той факт, що чим ширше просувались кордони «цивілізованого світу», тим далі відсувалась країна амазонок.
Основними божествами амазонок у міфологічній традиції вважались Арес, Артеміда, Велика Матір, а також Аполлон Амазонський, Зевс, Посейдон та Гефест. Такі уявлення свідчать про достеменну обізнаність амазонок з грецькою культурою, або ж про екстраполяцію на них греками власних світоглядних уявлень.
Амазонок часто зображали поруч з богами та героями міфів, наділяючи їх надприродними властивостями.
Загалом образ життя варварських народів Причорномор’я сам по собі не був причиною виникнення міфу, але слугував родючим грунтом для його живлення новими подробицями. Достеменно відомо, що своїм корінням він сягає зародків Мінойської цивілізації та напряму пов’язаний з первісним культом Великої Богині (Великої Матері) та, як наслідок, часів високого положення жінки у суспільстві. Таким чином сам міф виявляється значно старшим перших документальних свідчень.
Захоплення красою, майстерністю, відвагою жінок-воїнів та виказує симпатію до них тогочасних митців.
Стосовно міфу про амазонок були поширені дві тенденції. Перша пояснюється ворожим сприйняття амазонки, як метафізичного противника, що несе хаос і власною суттю уособлює інверсію давньогрецьких устоїв. Друга — втілює захоплення красою, майстерністю, відвагою жінок-воїнів та виказує симпатію до них тогочасних митців.
Цікавий факт
За однією з легенд амазонки покохали скіфських хлопців з іншого племені, і коли постало питання подальшої долі, хлопці покликали їх до себе. Але дівчата відмовили, сказали лише, хай ті беруть своє майно, сідлають коней і мчать разом з ними у степ. Хлопці так і вчинили. З тих пір виник народ сарматів.
У пізній руській та козацькій культурі поширеним було явище сарматизму.
Сармати́зм — у 16 — 19 століттях ідея походження панівних класів Східної Європи від стародавнього войовничого народу сарматів, мешканців Сарматії.
Також культура та ідеологія, вибудовані на приматі цієї ідеї. Сарматизм домінував у середовищі шляхти Польщі, Литви, Русі, Семигорода, а також козаків Війська Запорозького.
Якщо ми кажемо «козак», підкреслюючи неабияку вдачу, то цілком вірогідно, що колись у такому сенсі вживали слово «сармат».
Переймаючись модним у тогочасній Європі 15-го століття пошуком історичних коренів, шляхтичі вважали, що є нащадками сарматів — іраномовних племен, які мешкали на півдні сучасної України і були витіснені готами у другому сторіччі.
Сарматизм впливав на стиль життя і одяг шляхти. Спершу він був ідеалістичним рухом, який оспівував релігійність (незалежно від конфесії), чесність, національну гордість, сміливість, рівність і волелюбність. Але, як кожна доктрина, яка ставила один соціальний клас вище інших, з часом сарматизм став контроверсійним, пропагуючи нетерпимість і фанатизм.
Яскравим проявом сарматизму є традиціні «українські» зачіски: чуб та чуприна. Ілюструють таку моду князь Святослав (Хоробрий) Ігорович, князь Дмитро (Байда) Вишневецький.
Українцям взагалі поталанило з кількістю доступних варіацій самоідентифікації. Можна цілком ґрунтовно асоціювати себе з аріями (оріями), трипільцями, кімерійцями, скіфами, сарматами, слов’янами, русинами.
Така поліваріативність накладає певний відбиток на наукову безпристрасність, адже ледь не кожен дослідник намагається у той, чи інший спосіб прикласти код «українськості» до слідів найдавніших цивілізацій, що дійшли до нашого часу.
Такий підхід дещо ідеалізує об’єкт дослідження і ускладнює розуміння історії, породжуючи геть фантасмагоричні теорії на кшталт заснування лівійського міста Тріполі нащадками трипільської цивілізації чи заснування Риму Ромулом і Ремом — вихідцями з м. Ромни на Сумщині.
Тому у своєму циклі статей я намагатимусь бути безпристрасним, не злітати на віражах і керуватимусь лише прагненням історичної справедливості.
Історична правда
Отже амазонки. Що ми знаємо про цих войовничих жінок, які мешкали на узбережжі Понту та Меотиди? За свідченням давньогрецького історика Геродота, амазонки були вправними вершницями, хоробрими, витривалими, дужими воячками, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком зі стрілами. Ці жінки жили окремо, без чоловіків, були дуже войовничими, уславилися набігами на сусідів.
Войовничі амазонки славилися своїми набігами на сусідів
Чи мали амазонки свою державу, достеменно не відомо. Проте численні згадки кажуть нам про неабияку їхню агресивність відносно прилеглих племен.
За стародавніми переказами вони утворили могутню державу на чолі з царицею. Мали стосунки з чоловіками із сусідніх племен лише задля продовження роду. Новонароджених хлопчиків віддавали батькам або вбивали, а дівчаток виховували для війни.
Назва «амазонки» походить від іранського слова «ha-mazan» — жінка-воїн.
Інакший варіант — від слова «a masso» — недоторканні (для чоловіків). Тлумачиться, як «безгруда» — не буквально, а в переносному сенсі, що означає їхню відмінність від інших жінок.
На повагу заслуговує і тактика, до якої спричинялися амазонки. Завдяки легкій вазі вони могли швидше скакати на конях та блискавично маневрувати у бою.
Давньогрецький письменник Гомер згадує амазонок у контексті їх воєн з Беллерофонтом та фрагійцями. А також описує їх участь у Троянській війні на боці захисників міста. У пізніших легендах цариця амазонок Фалестра згадується у якості однієї з жінок Олександра Македонського.
За повідомленням «Повісті минулих літ» XII ст. амазонки мешкали у Малій Азії, біля Понтійського моря (Чорного моря), та на пониззі р. Дону, біля берегів Меотиди (Меотії) — Азовського моря:
«Амазонки ж мужа не мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество і велике празникування. Коли ж од них зачнуть вони у чреві, то знову розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити і якщо народиться хлопча – погублять його, якщо ж дівочої статі – то вигодують і дбайливо її виростять.»
Сучасні історики недарма вважають амазонок вправними воїнами. Вони володіли широким арсеналом, до якого входили двосторонні сокири, одноручні мечі, кинджали та стріли з найпідступнішими тригранними накінечниками.
На повагу заслуговує і тактика, до якої спричинялися амазонки. Завдяки легкій вазі вони могли швидше скакати на конях та блискавично маневрувати у бою. Аналіз кісток із захоронень вказує на неабияку розвинутість м’язів та деформацію скелета, характерну для тривалого перебування верхи на коні.
Щодо самих захоронень взагалі цікава ситуація. Справа в тому, що раніше археологи визначали стать захороненого за предметами, які біля нього знаходили. Знайшли меч — значить був чоловік, а прикраси — значить жінка. І лише уявіть здивування західноєвропейських вчених, які наприкінці 20-х років минулого століття знаходять поблизу Кременчука вкрай нетипове захоронення і зі зброєю, і з прикрасами.
Антропологічна експертиза черепа зі слідами смертельного ураження зазубреним предметом підтвердила його належність жінці, а отже фактично визнала життєздатною версію про реальне існування жіночого воїнства на території України.
Проте тут можливі нюанси. По перше розкопували Скіфський курган, а отже мова може йти щонайбільше про дружину царя чи іншу шановану жінку, яка загинула на війні зі зброєю у руках. Хай там як, а лише це одне свідчить про існування інституту жіночого воїнства в державі скіфів та визнання жінки рівної чоловікові.
Жінки, як і підлітки могли виконувати легкі бойові задачі, обстрілюючи противника з безпечної відстані і відступаючи за тісні лави чоловіків, які приймали на себе основний удар. Траплялися і випадки, коли у могилу до жінки клали зброю чоловіка, тому кожен такий випадок вчені досліджують окремо.
Створення міфу про прекрасних жінок-воїнів, що мешкали десь там, на околицях ойкумени, задовольняло передусім естетичні уподобання.
Красивий міф
Проте поряд зі згадками в історичних джерелах амазонки постають у чисельних міфах та, як наслідок, зображуються на монументах і творах мистецтва загальногрецького культурного, релігійного та ідеологічного значення. Фігури амазонок у обладунках верхи можна зустріти на суліях та амфорах з яких пили вино.
Цілком імовірною версією на користь красивої легенди виступає практичне застосування цього посуду. А саме його декоративна роль. Амазонок часто зображали поруч з богами та героями міфів, наділяючи їх надприродними властивостями.
Для грека битися з жінкою було повною нісенітницею, а ось воювати, хай навіть в міфах з фантастичними створіннями вони полюбляли. Згадати хоча б подвиги Геракла чи Ясона. Тому створення міфу про прекрасних жінок-воїнів, що мешкали десь там, на околицях ойкумени, задовольняло передусім естетичні уподобання. Втім деякі подробиці бралися все ж не з пальця.
Ареал мешкання різного штибу фантастичних істот завше зсувався до кордонів світу, за яким, як відомо, знаходилось царство смерті. Таким чином амазонки розташовувались на умовному кордоні, що розділяв два світи.
А точніше світ, досліджений греками та володіння північних варварських племен. У різні часи їх розділяли кімерійці, скіфи чи сармати. Саме вони і слугували основою міфів. На користь останньої тези говорить той факт, що чим ширше просувались кордони «цивілізованого світу», тим далі відсувалась країна амазонок.
Основними божествами амазонок у міфологічній традиції вважались Арес, Артеміда, Велика Матір, а також Аполлон Амазонський, Зевс, Посейдон та Гефест. Такі уявлення свідчать про достеменну обізнаність амазонок з грецькою культурою, або ж про екстраполяцію на них греками власних світоглядних уявлень.
Амазонок часто зображали поруч з богами та героями міфів, наділяючи їх надприродними властивостями.
Загалом образ життя варварських народів Причорномор’я сам по собі не був причиною виникнення міфу, але слугував родючим грунтом для його живлення новими подробицями. Достеменно відомо, що своїм корінням він сягає зародків Мінойської цивілізації та напряму пов’язаний з первісним культом Великої Богині (Великої Матері) та, як наслідок, часів високого положення жінки у суспільстві. Таким чином сам міф виявляється значно старшим перших документальних свідчень.
Захоплення красою, майстерністю, відвагою жінок-воїнів та виказує симпатію до них тогочасних митців.
Стосовно міфу про амазонок були поширені дві тенденції. Перша пояснюється ворожим сприйняття амазонки, як метафізичного противника, що несе хаос і власною суттю уособлює інверсію давньогрецьких устоїв. Друга — втілює захоплення красою, майстерністю, відвагою жінок-воїнів та виказує симпатію до них тогочасних митців.
Цікавий факт
За однією з легенд амазонки покохали скіфських хлопців з іншого племені, і коли постало питання подальшої долі, хлопці покликали їх до себе. Але дівчата відмовили, сказали лише, хай ті беруть своє майно, сідлають коней і мчать разом з ними у степ. Хлопці так і вчинили. З тих пір виник народ сарматів.
У пізній руській та козацькій культурі поширеним було явище сарматизму.
Сармати́зм — у 16 — 19 століттях ідея походження панівних класів Східної Європи від стародавнього войовничого народу сарматів, мешканців Сарматії.
Також культура та ідеологія, вибудовані на приматі цієї ідеї. Сарматизм домінував у середовищі шляхти Польщі, Литви, Русі, Семигорода, а також козаків Війська Запорозького.
Якщо ми кажемо «козак», підкреслюючи неабияку вдачу, то цілком вірогідно, що колись у такому сенсі вживали слово «сармат».
Переймаючись модним у тогочасній Європі 15-го століття пошуком історичних коренів, шляхтичі вважали, що є нащадками сарматів — іраномовних племен, які мешкали на півдні сучасної України і були витіснені готами у другому сторіччі.
Сарматизм впливав на стиль життя і одяг шляхти. Спершу він був ідеалістичним рухом, який оспівував релігійність (незалежно від конфесії), чесність, національну гордість, сміливість, рівність і волелюбність. Але, як кожна доктрина, яка ставила один соціальний клас вище інших, з часом сарматизм став контроверсійним, пропагуючи нетерпимість і фанатизм.
Яскравим проявом сарматизму є традиціні «українські» зачіски: чуб та чуприна. Ілюструють таку моду князь Святослав (Хоробрий) Ігорович, князь Дмитро (Байда) Вишневецький.
Сагайдачний:таємниця
харизми
Петро
Сагайдачний — одна з найяскравіших, важливих постатей нашої історії
ранньомодерного періоду. Його діяльність дуже впливала і на політичну, і на
воєнну, і на релігійну та культурну ситуацію в Україні першої чверті XVII
століття. Фактично завдяки йому було виграно одну з найбільших битв тогочасної
Європи — під Хотином, 1621 р.
Але перш ніж говорити про неї, варто сказати кілька слів про самого Сагайдачного й спробувати зрозуміти логіку його діянь.
Точно не знаємо, де й коли він народився. Щодо місця народження є більш-менш вірогідні припущення. У відомих «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Ка- сіяна Саковича йдеться про те, що герой цього твору виріс у Пе- ремишлянських краях, у Підгір’ї. Хроніст XVII ст. Й. Єрлич характеризує його як «шляхтича з-під Самбора». Український письменник А. Чайковський (1857— 1935), вивчаючи шляхетські роди на Самбіріцині, дійшов висновку, що місцем народження Сагайдачного мало б бути село Кульчиці. Нині ця думка досить поширена. А жителі Кульчиць вважають, що саме в їхньому селі народився Сагайдачний, та всіляко шанують цього героя.
Щодо дати народження, то тут складніше. А. Чайковський припускав, що герой Хотина народився близько 1570 року й помер, коли йому було 52 роки. Однак, ймовірно, письменник «накинув» Сагайдачному зайвий десяток років. Є свідчення, що наш герой з’явився на Запоріжжі в перших роках XVII ст. Зазвичай туди йшли зовсім молоді хлопці, а не люди, яким минуло ЗО років. Тоді такий вік вважався поважним.
Є ще один момент, який дає підстави вважати, що Сагайдачний народився на початку 80-х pp. XVI ст. У згадуваних «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдач- ного» йдеться про те, що їхній герой після «літ дітинських» «шол потом до Острога для наук уцтивих, коториї там квітли». Із цих слів можна зрозуміти, що він прибув у Острог, тобто Острозьку академію, досягнувши, по суті, юнацького віку. Відомо, що ця академія переживала свій період розквіту в середині 90-х pp. XVI ст., що було пов’язано із загостренням антиуніатської полеміки. Тоді там інтенсивно функціонувала друкарня, сформувався потужний гурток антиуніатських полемістів.
Отже, Сагайдачний міг прибути в Острог тоді, коли йому було близько 15 років, десь у середині 90-х pp. XVI ст. Чому
прибув саме сюди на навчання — можемо лише здогадуватися. Логічніше йому, здавалося, було б податися до школи Львівського братства. Хоча загалом навчання галичан у Острозькій академії було поширеним явищем.
Острозький період у житті Сагайдачного відіграв важливу роль. Адже тут він мав змогу прилучитися до найкращих набутків тогочасної української культури, усвідомити в ній значення православної релігійності, освіти й меценатства для процвітання. «Острозький слід» не раз давав знати про себе в діяннях Сагайдачного. У певному сенсі в його особі можемо побачити продовжувача традицій князя В.-К. Острозького — як у політичному, так і в духовно-культурному значенні.
Деякі автори стверджують, ніби Сагайдачний брав участь у антиуніатській полеміці, навіть написав твір «Пояснення про унію». На жаль, це один з історичних міфів, які не є винятковим явищем у науковій літературі. Підставою для його виникнення став довільний переклад Д. Бантиш-Каменським фрагмента листа, написаного Л. Сапігою з Варшави до И. Кунцевича 12 березня 1622 р. Однак немає сумніву, що Сагайдачний належав до ревних прихильників православ’я та противників унії, в чому був прибічником КНЯЗЯ В.-К. Острозького. Я. Собеський, який описав Хотинську битву та значну роль у ній гетьмана Сагайдачного, все ж написав про нього: «Обряд і релігію грецьку оточив він культом незвичайно гарячим, більше ніж забобонним, і для тих, що перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим».
Мабуть, Сагайдачний мав усі можливості зробити традиційну шляхетську кар’єру. Значна частина випускників Острозької академії, до яких він належав, ставала «слугами» — чи то світськими, чи церковними — у величезних володіннях князя В.-К. Острозького. В. Антонович, щоправда, не посилаючись конкретне джерело, стверджував, ніби Сагайдачний служив у київського судді Аксака. Це, загалом, здається цілком вірогідним. Пригадаймо, що В.-К. Острозький був київським воєводою, і чимало вихованців Острозької академії опинилися в Києві й на теренах Київщини. Той же В. Антонович доводить, що в Аксака, в якого служив Сагайдачний, сталася якась сімейна драма. Мовляв, це стало причиною втечі Сагайдачного з Києва на Запоріжжя, оскільки він до неї мав причетність.
На Запоріжжі Сагайдачний спробував реалізувати себе як воїн і полководець. Українські козаки не раз обирали його своїм ватажком. Саме за часів гетьманування Сагайдачного вони здійснили низку успішних походів Чорним морем, нападаючи на прибережні міста Османської імперії. Так, 1610 р. козаки напали на турецькі володіння поблизу Варни, 1614 р. здійснили морський похід у Анатолію та штурмували фортецю Синоп, 1616 р. напали на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, околиці Варни й Констанци, 1620 р. знову здійснили напад на Варну, а 1621 p. — на Синоп. Таку антитурецьку діяльність Сагайдачного цілком можна розглядати як продовження антитурецьких та антитатарських походів Семерія (Северина) Наливайка, що здійснювалися з таємної санкції В.-К. Острозького.
Дослідники, беручи за основу тогочасні документи, доводять, що козацькі морські походи за часів Сагайдачного суттєво вплинули на політику, економіку й щоденне життя в басейні Чорного моря.
Очевидно, саме з цими походами пов’язана одна пісня, широковідома в народі:
А в неділю пораненьку
Зібралися громадонька
До козацької порадоньки,
Стали ради додавати:
Відкіль Варни доставати
— Ой чи з поля, чи ли з моря,
Чи з тої річки-невелички?
А. Чайковський висловлював такі міркування щодо цього твору: «У тій пісні немає згадки про Сагайдачного, як беручого участь у тім поході, але, здається, автором пісні не був над- дніпрянець, бо говір її не є наддніпрянський, а радше галицький, і то з околиць Старого Самбора, бо такий говір можна там ще сьогодні почути. Може, її автором був сам Петро Конаше- вич, і тому про себе нічого не згадує».
У контексті антитурецької та антитатарської політики треба осмислювати й походи Сагайдачного в молдавські та волоські землі 1612—1613 pp.
Важливим моментом у військовій біографії полководця став похід на Москву 1618 р. Мабуть, саме цей «незручний» факт спонукав російських, а потім радянських істориків замовчувати діяння Сагайдачного, навмисне відводити цю історичну постать на «задній план». Не будемо зараз заглиблюватися в деталі польсько-російської війни 1617—1618 pp. У той час Московія переживала лихі часи. Практично ще не скінчилося «смутное время». Тривала боротьба за московський престол. Король Речі Посполитої Сигізмунд III сподівався за допомогою
військової сили посадити на нього свого сина Владислава. Королевич зі своїм військом наближався до Москви. Однак сил йому бракувало. На допомогу Владиславу з 20-тисячним козацьким військом вирушив Сагайдачний. Він рейдом пройшов через Сіверщину, Єлець, Шацьк, Коломну та інші російські міста, захопив їх. А під Москвою об’єднався з Владиславом.
Війська мали здійснити нічний напад на Москву. Однак він виявився невдалим. Збереглися «благочестиві легенди», які перекочовують з одного видання до іншого, про те, як козацький гетьман, щойно почув дзвони православних церков, відмовився штурмувати «єдиновірну» Москву. Насправді все було набагато прозаїчніше. У середовищі польського командування виникли певні непорозуміння щодо штурму. А потім від нього взагалі відмовилися, оскільки збігав річний термін, наданий сеймом, на війну з Москові- єю. Тут треба зважати на те, що, на відміну від «тоталітарної» Московії, в Речі Посполитій головні державні справи вирішувалися «демократичним шляхом». Відповідно, рішення сейму було важливішим, ніж воля короля.
Річ Посполита уклала з Московією перемир’я. Королевич Владислав відмовлявся від своїх претензій на московський престол. Однак, зі свого боку, Московія поступалася перед Річчю Посполитою Чернігівщиною та Сіверщиною.
Наші історики не дуже звертають увагу на московський похід Сагайдачного й не осмислюють його значення для України. Мабуть, свідомо чи несвідомо спрацьовує боязнь перед «старшим братом». Адже, по-перше, саме рейд Сагайдачного закріпив перемогу Речі Посполитої в тій війні. До неї відійшли землі — Чернігівщина та Сіверщина, які в перспективі стали українськими. Якби цього не сталося, ці території мали б усі шанси стати російськими, як це сталося, наприклад, з білоруською Смоленщиною. По-друге, московський похід Сагайдачного сформував у королевича Владислава прихильне ставлення до українських козаків. Принаймні, ставши королем, він пішов їм на поступки: зокрема, 1632 р. легалізував православну ієрархію України й Білорусі. Власне, завершив те, що започаткував Сагайдачний.
Але найбільшою перемогою Сагайдачного виявилася все ж Хотинська битва. Її передісторія така. 1618 р. на турецький престол зійшов Осман II, який одразу почав готуватися до війни з Річчю Посполитою. Він сподівався, що, розгромивши цю державу, утвердить свій вплив у Європі. 1620 р. став трагічним для Речі Посполитої: багатотисячне турецько-татарське військо вщент розгромило польську армію на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським на Цецорських полях у Молдавії. Після цього Осман II почав підготовку походу вглиб Польщі. Король Речі Посполитої Сигізмунд III квапливо шукав допомоги в європейських монархів. Проте це були марні сподівання. Силою, яка реально могла б допомогти Речі Посполитій, були українські козаки.
Цією ситуацією по-своєму скористався Сагайдачний. Він та козаки чимало зробили для захисту православної церкви. Саме тому 1615 р. заснували Київське братство, яке стало одним із осередків православного руху. На той час в Україні та Білорусі майже не залишилося православних ієрархів, а на їхні кафедри прийшли уніати. Ще б кілька десятиліть — і православну церкву тут цілковито заступила б уніатська. Сагайдачний зважився на відновлення православної ієрархії. Сталося це так. Скориставшись проїздом із Москви через Україну єрусалимського патріарха Феофана (Теофана), він змусив його висвятити єпископів для православної Київської митрополії. Це відбувалося таємно в кінці 1620 — на початку 1621 року. Цікаво відзначити, що висвячені єпископи, як правило, були пов’язані з Острозькою академією та Острозьким культурним осередком. Це — І. Борецький, І. Борискович, І. Копинський, І. Курцевич, М. Смотрицький. Однак таке висвячення, не санкціоноване владою, трактувалося як злочин. Тому всі зазначені ієрархи перебували під захистом Сагайдачного. Після поразки під Цецорою, коли Річ Посполита особливо потребувала козацької допомоги, їх ніхто не наважувався чіпати.
Питання визнання православної ієрархії стало предметом своєрідних торгів між Сагайдачним та королем Сигізмунд ом III. Тонкощі політичної гри, яку вели дві сторони, є окремою темою. Сагайдачний, судячи з усього, отримав деякі обіцянки. А козацька рада, що відбулася в урочищі Суха Діброва на Київщині в червні 1621 p., постановила об’єднатися з польсько-литов- ським військом для боротьби проти бусурман. Місцем збору визначили місто Могилів на Дністрі. Звідти козаки мали вирушити до Хотина. Під цією фортецею як з одного, так і з другого боку зібралося величезне військо. Турецько-татарська армія, яку очолив сам султан Осман II, налічувала близько 150 тисяч осіб, їй протистояло польсько-литовське військо (понад 50 тисяч вояків), очолюване королевичем Владиславом і коронним гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем. До нього приєдналося козацьке військо, яке змушене було прориватися, оскільки велися бої з турками й татарами. Загалом козаків було трохи більше 40 тисяч. Як бачимо, на турецькому боці була кількісна перевага.
М. Грушевський, характеризуючи козацьку армію під Хотином, писав: «У сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанії, було так велике як польське і ні трошки не гірше від нього — гірше уоружене, але не гірше дисципліноване, і далеко ліпше вишколене в війні з татарами й турками…»
Самого гетьмана Сагайдачного ще до початку битви в сутичці з турецьким загоном було поранено в руку. Та він усе одно продовжував керувати козаками. Завдяки його воєнному мистецтву козацьке військо одержало не одну перемогу.
Битва під Хотином почалася 2 вересня 1621 р. наступом головних турецьких сил по всьому фронту. При цьому основний удар припав на козацьку армію. Козаки зазнали певних втрат. Однак наступного дня спробували взяти реванш, змусивши противника відступити. Своєрідним тріумфом козацького війська став бій 4 вересня. Його так описує очевидець цих подій, вірменин Ованес Каменаці: «…невірні турки підійшли з гарматами і цілий день безперервно великими силами атакували козаків. Але ближче до ночі козаки виступили з табору і напали на турків, і ті, не зумівши протистояти, відступили й почали втікати. Козаки кинулися за ними, знищуючи, і так переслідували їх до самого турецького табору, і побили багато невірних, і взяли багато здобичі. Але невдовзі настала ніч, і поляки не змогли дати козакам підкріплення. Незважаючи на це, козаки відбили у турків сім гармат… через що турецький султан зі своїми пашами перебував у великій скорботі».
Сагайдачний застосовував традиційну козацьку тактику нічних атак. Вони відбулися вночі з б на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній із них брали участь близько трьох тисяч козаків, які вбили кілька сотень турків, захопили багато зброї та цінностей. Загалом Хотинська битва набула позиційного характеру й тривала понад місяць. За цей час помер коронний гетьман Я.-К. Ходкевич. Сталося це 24 вересня. Турки вирішили скористатися смертю полководця. 28 вересня султан Осман II наказав дати генеральний бій. Та все ж туркам не вдалося прорвати оборону. Натомість козацькі війська перейшли в контратаку, внаслідок чого противник відступив по всьому фронту. Зрештою Осман II, зрозумівши безперспективність подальших військових дій, погодився укласти договір з Річчю Посполитою та відмовився від подальшого завоювання України й Польщі.
Деякі сучасники навіть казали, що без козаків армія Речі Посполитої не могла б стримати турків і татар, тому буквально за кілька днів битву було б програно польсько-литовськими військами. Показово, що королевич Владислав, який формально командував військами Речі Посполитої під Хотином, неабияк оцінив роль Сагайдачного в битві. Він спеціально подарував йому золотий меч із діамантами й написом: «Конашевичу — переможцю Османа під Хотином».
Як оцінювати Хотинську битву, її результати? У М. Грушевського читаємо такі міркування: «І ведені залізною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з історії Хотинської кампанії історію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і признанням очевидців — поляків, а нас, потомків сих героїв, наповнюють мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявлялося, була злочином перед власними національними інтересами».
Звісно, в цих міркуваннях є певна частка істини. Так, козаки в цьому разі послужили державі, яка для них була мачухою. Однак це служіння не треба вважати «злочином перед власними національними інтересами». Зрештою, говорити про новочасні нації в тодішній Європі й відповідні «національні інтереси» дуже проблематично. Хотинська битва була важливою для цивілізаційного вибору України та інших земель Східної й частково Центральної Європи. Адже вирішувалося, чи ці землі залишаться в лоні «європейської християнської цивілізації», яка саме тоді перебувала на підйомі, чи стануть периферією мусульманського світу, який починав занепадати.
Сагайдачний, незважаючи на численні «проти», зробив вибір на користь Європи. І якщо Україна має ще якісь риси європейськості, то в цьому є неабияка заслуга Сагайдачного.
Досягнувши вершин слави, Сагайдачний так і не скористався результатами Хотинської перемоги. Будучи пораненим у битві, він хворів. Помер 20 квітня 1622 року. Однак і після смерті прислужився «українській справі». Про нього були написані вже згадувані «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного», які вважаються перлиною української поезії того періоду.
Але перш ніж говорити про неї, варто сказати кілька слів про самого Сагайдачного й спробувати зрозуміти логіку його діянь.
Точно не знаємо, де й коли він народився. Щодо місця народження є більш-менш вірогідні припущення. У відомих «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Ка- сіяна Саковича йдеться про те, що герой цього твору виріс у Пе- ремишлянських краях, у Підгір’ї. Хроніст XVII ст. Й. Єрлич характеризує його як «шляхтича з-під Самбора». Український письменник А. Чайковський (1857— 1935), вивчаючи шляхетські роди на Самбіріцині, дійшов висновку, що місцем народження Сагайдачного мало б бути село Кульчиці. Нині ця думка досить поширена. А жителі Кульчиць вважають, що саме в їхньому селі народився Сагайдачний, та всіляко шанують цього героя.
Щодо дати народження, то тут складніше. А. Чайковський припускав, що герой Хотина народився близько 1570 року й помер, коли йому було 52 роки. Однак, ймовірно, письменник «накинув» Сагайдачному зайвий десяток років. Є свідчення, що наш герой з’явився на Запоріжжі в перших роках XVII ст. Зазвичай туди йшли зовсім молоді хлопці, а не люди, яким минуло ЗО років. Тоді такий вік вважався поважним.
Є ще один момент, який дає підстави вважати, що Сагайдачний народився на початку 80-х pp. XVI ст. У згадуваних «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдач- ного» йдеться про те, що їхній герой після «літ дітинських» «шол потом до Острога для наук уцтивих, коториї там квітли». Із цих слів можна зрозуміти, що він прибув у Острог, тобто Острозьку академію, досягнувши, по суті, юнацького віку. Відомо, що ця академія переживала свій період розквіту в середині 90-х pp. XVI ст., що було пов’язано із загостренням антиуніатської полеміки. Тоді там інтенсивно функціонувала друкарня, сформувався потужний гурток антиуніатських полемістів.
Отже, Сагайдачний міг прибути в Острог тоді, коли йому було близько 15 років, десь у середині 90-х pp. XVI ст. Чому
прибув саме сюди на навчання — можемо лише здогадуватися. Логічніше йому, здавалося, було б податися до школи Львівського братства. Хоча загалом навчання галичан у Острозькій академії було поширеним явищем.
Острозький період у житті Сагайдачного відіграв важливу роль. Адже тут він мав змогу прилучитися до найкращих набутків тогочасної української культури, усвідомити в ній значення православної релігійності, освіти й меценатства для процвітання. «Острозький слід» не раз давав знати про себе в діяннях Сагайдачного. У певному сенсі в його особі можемо побачити продовжувача традицій князя В.-К. Острозького — як у політичному, так і в духовно-культурному значенні.
Деякі автори стверджують, ніби Сагайдачний брав участь у антиуніатській полеміці, навіть написав твір «Пояснення про унію». На жаль, це один з історичних міфів, які не є винятковим явищем у науковій літературі. Підставою для його виникнення став довільний переклад Д. Бантиш-Каменським фрагмента листа, написаного Л. Сапігою з Варшави до И. Кунцевича 12 березня 1622 р. Однак немає сумніву, що Сагайдачний належав до ревних прихильників православ’я та противників унії, в чому був прибічником КНЯЗЯ В.-К. Острозького. Я. Собеський, який описав Хотинську битву та значну роль у ній гетьмана Сагайдачного, все ж написав про нього: «Обряд і релігію грецьку оточив він культом незвичайно гарячим, більше ніж забобонним, і для тих, що перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим».
Мабуть, Сагайдачний мав усі можливості зробити традиційну шляхетську кар’єру. Значна частина випускників Острозької академії, до яких він належав, ставала «слугами» — чи то світськими, чи церковними — у величезних володіннях князя В.-К. Острозького. В. Антонович, щоправда, не посилаючись конкретне джерело, стверджував, ніби Сагайдачний служив у київського судді Аксака. Це, загалом, здається цілком вірогідним. Пригадаймо, що В.-К. Острозький був київським воєводою, і чимало вихованців Острозької академії опинилися в Києві й на теренах Київщини. Той же В. Антонович доводить, що в Аксака, в якого служив Сагайдачний, сталася якась сімейна драма. Мовляв, це стало причиною втечі Сагайдачного з Києва на Запоріжжя, оскільки він до неї мав причетність.
На Запоріжжі Сагайдачний спробував реалізувати себе як воїн і полководець. Українські козаки не раз обирали його своїм ватажком. Саме за часів гетьманування Сагайдачного вони здійснили низку успішних походів Чорним морем, нападаючи на прибережні міста Османської імперії. Так, 1610 р. козаки напали на турецькі володіння поблизу Варни, 1614 р. здійснили морський похід у Анатолію та штурмували фортецю Синоп, 1616 р. напали на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, околиці Варни й Констанци, 1620 р. знову здійснили напад на Варну, а 1621 p. — на Синоп. Таку антитурецьку діяльність Сагайдачного цілком можна розглядати як продовження антитурецьких та антитатарських походів Семерія (Северина) Наливайка, що здійснювалися з таємної санкції В.-К. Острозького.
Дослідники, беручи за основу тогочасні документи, доводять, що козацькі морські походи за часів Сагайдачного суттєво вплинули на політику, економіку й щоденне життя в басейні Чорного моря.
Очевидно, саме з цими походами пов’язана одна пісня, широковідома в народі:
А в неділю пораненьку
Зібралися громадонька
До козацької порадоньки,
Стали ради додавати:
Відкіль Варни доставати
— Ой чи з поля, чи ли з моря,
Чи з тої річки-невелички?
А. Чайковський висловлював такі міркування щодо цього твору: «У тій пісні немає згадки про Сагайдачного, як беручого участь у тім поході, але, здається, автором пісні не був над- дніпрянець, бо говір її не є наддніпрянський, а радше галицький, і то з околиць Старого Самбора, бо такий говір можна там ще сьогодні почути. Може, її автором був сам Петро Конаше- вич, і тому про себе нічого не згадує».
У контексті антитурецької та антитатарської політики треба осмислювати й походи Сагайдачного в молдавські та волоські землі 1612—1613 pp.
Важливим моментом у військовій біографії полководця став похід на Москву 1618 р. Мабуть, саме цей «незручний» факт спонукав російських, а потім радянських істориків замовчувати діяння Сагайдачного, навмисне відводити цю історичну постать на «задній план». Не будемо зараз заглиблюватися в деталі польсько-російської війни 1617—1618 pp. У той час Московія переживала лихі часи. Практично ще не скінчилося «смутное время». Тривала боротьба за московський престол. Король Речі Посполитої Сигізмунд III сподівався за допомогою
військової сили посадити на нього свого сина Владислава. Королевич зі своїм військом наближався до Москви. Однак сил йому бракувало. На допомогу Владиславу з 20-тисячним козацьким військом вирушив Сагайдачний. Він рейдом пройшов через Сіверщину, Єлець, Шацьк, Коломну та інші російські міста, захопив їх. А під Москвою об’єднався з Владиславом.
Війська мали здійснити нічний напад на Москву. Однак він виявився невдалим. Збереглися «благочестиві легенди», які перекочовують з одного видання до іншого, про те, як козацький гетьман, щойно почув дзвони православних церков, відмовився штурмувати «єдиновірну» Москву. Насправді все було набагато прозаїчніше. У середовищі польського командування виникли певні непорозуміння щодо штурму. А потім від нього взагалі відмовилися, оскільки збігав річний термін, наданий сеймом, на війну з Москові- єю. Тут треба зважати на те, що, на відміну від «тоталітарної» Московії, в Речі Посполитій головні державні справи вирішувалися «демократичним шляхом». Відповідно, рішення сейму було важливішим, ніж воля короля.
Річ Посполита уклала з Московією перемир’я. Королевич Владислав відмовлявся від своїх претензій на московський престол. Однак, зі свого боку, Московія поступалася перед Річчю Посполитою Чернігівщиною та Сіверщиною.
Наші історики не дуже звертають увагу на московський похід Сагайдачного й не осмислюють його значення для України. Мабуть, свідомо чи несвідомо спрацьовує боязнь перед «старшим братом». Адже, по-перше, саме рейд Сагайдачного закріпив перемогу Речі Посполитої в тій війні. До неї відійшли землі — Чернігівщина та Сіверщина, які в перспективі стали українськими. Якби цього не сталося, ці території мали б усі шанси стати російськими, як це сталося, наприклад, з білоруською Смоленщиною. По-друге, московський похід Сагайдачного сформував у королевича Владислава прихильне ставлення до українських козаків. Принаймні, ставши королем, він пішов їм на поступки: зокрема, 1632 р. легалізував православну ієрархію України й Білорусі. Власне, завершив те, що започаткував Сагайдачний.
Але найбільшою перемогою Сагайдачного виявилася все ж Хотинська битва. Її передісторія така. 1618 р. на турецький престол зійшов Осман II, який одразу почав готуватися до війни з Річчю Посполитою. Він сподівався, що, розгромивши цю державу, утвердить свій вплив у Європі. 1620 р. став трагічним для Речі Посполитої: багатотисячне турецько-татарське військо вщент розгромило польську армію на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським на Цецорських полях у Молдавії. Після цього Осман II почав підготовку походу вглиб Польщі. Король Речі Посполитої Сигізмунд III квапливо шукав допомоги в європейських монархів. Проте це були марні сподівання. Силою, яка реально могла б допомогти Речі Посполитій, були українські козаки.
Цією ситуацією по-своєму скористався Сагайдачний. Він та козаки чимало зробили для захисту православної церкви. Саме тому 1615 р. заснували Київське братство, яке стало одним із осередків православного руху. На той час в Україні та Білорусі майже не залишилося православних ієрархів, а на їхні кафедри прийшли уніати. Ще б кілька десятиліть — і православну церкву тут цілковито заступила б уніатська. Сагайдачний зважився на відновлення православної ієрархії. Сталося це так. Скориставшись проїздом із Москви через Україну єрусалимського патріарха Феофана (Теофана), він змусив його висвятити єпископів для православної Київської митрополії. Це відбувалося таємно в кінці 1620 — на початку 1621 року. Цікаво відзначити, що висвячені єпископи, як правило, були пов’язані з Острозькою академією та Острозьким культурним осередком. Це — І. Борецький, І. Борискович, І. Копинський, І. Курцевич, М. Смотрицький. Однак таке висвячення, не санкціоноване владою, трактувалося як злочин. Тому всі зазначені ієрархи перебували під захистом Сагайдачного. Після поразки під Цецорою, коли Річ Посполита особливо потребувала козацької допомоги, їх ніхто не наважувався чіпати.
Питання визнання православної ієрархії стало предметом своєрідних торгів між Сагайдачним та королем Сигізмунд ом III. Тонкощі політичної гри, яку вели дві сторони, є окремою темою. Сагайдачний, судячи з усього, отримав деякі обіцянки. А козацька рада, що відбулася в урочищі Суха Діброва на Київщині в червні 1621 p., постановила об’єднатися з польсько-литов- ським військом для боротьби проти бусурман. Місцем збору визначили місто Могилів на Дністрі. Звідти козаки мали вирушити до Хотина. Під цією фортецею як з одного, так і з другого боку зібралося величезне військо. Турецько-татарська армія, яку очолив сам султан Осман II, налічувала близько 150 тисяч осіб, їй протистояло польсько-литовське військо (понад 50 тисяч вояків), очолюване королевичем Владиславом і коронним гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем. До нього приєдналося козацьке військо, яке змушене було прориватися, оскільки велися бої з турками й татарами. Загалом козаків було трохи більше 40 тисяч. Як бачимо, на турецькому боці була кількісна перевага.
М. Грушевський, характеризуючи козацьку армію під Хотином, писав: «У сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанії, було так велике як польське і ні трошки не гірше від нього — гірше уоружене, але не гірше дисципліноване, і далеко ліпше вишколене в війні з татарами й турками…»
Самого гетьмана Сагайдачного ще до початку битви в сутичці з турецьким загоном було поранено в руку. Та він усе одно продовжував керувати козаками. Завдяки його воєнному мистецтву козацьке військо одержало не одну перемогу.
Битва під Хотином почалася 2 вересня 1621 р. наступом головних турецьких сил по всьому фронту. При цьому основний удар припав на козацьку армію. Козаки зазнали певних втрат. Однак наступного дня спробували взяти реванш, змусивши противника відступити. Своєрідним тріумфом козацького війська став бій 4 вересня. Його так описує очевидець цих подій, вірменин Ованес Каменаці: «…невірні турки підійшли з гарматами і цілий день безперервно великими силами атакували козаків. Але ближче до ночі козаки виступили з табору і напали на турків, і ті, не зумівши протистояти, відступили й почали втікати. Козаки кинулися за ними, знищуючи, і так переслідували їх до самого турецького табору, і побили багато невірних, і взяли багато здобичі. Але невдовзі настала ніч, і поляки не змогли дати козакам підкріплення. Незважаючи на це, козаки відбили у турків сім гармат… через що турецький султан зі своїми пашами перебував у великій скорботі».
Сагайдачний застосовував традиційну козацьку тактику нічних атак. Вони відбулися вночі з б на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній із них брали участь близько трьох тисяч козаків, які вбили кілька сотень турків, захопили багато зброї та цінностей. Загалом Хотинська битва набула позиційного характеру й тривала понад місяць. За цей час помер коронний гетьман Я.-К. Ходкевич. Сталося це 24 вересня. Турки вирішили скористатися смертю полководця. 28 вересня султан Осман II наказав дати генеральний бій. Та все ж туркам не вдалося прорвати оборону. Натомість козацькі війська перейшли в контратаку, внаслідок чого противник відступив по всьому фронту. Зрештою Осман II, зрозумівши безперспективність подальших військових дій, погодився укласти договір з Річчю Посполитою та відмовився від подальшого завоювання України й Польщі.
Деякі сучасники навіть казали, що без козаків армія Речі Посполитої не могла б стримати турків і татар, тому буквально за кілька днів битву було б програно польсько-литовськими військами. Показово, що королевич Владислав, який формально командував військами Речі Посполитої під Хотином, неабияк оцінив роль Сагайдачного в битві. Він спеціально подарував йому золотий меч із діамантами й написом: «Конашевичу — переможцю Османа під Хотином».
Як оцінювати Хотинську битву, її результати? У М. Грушевського читаємо такі міркування: «І ведені залізною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з історії Хотинської кампанії історію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і признанням очевидців — поляків, а нас, потомків сих героїв, наповнюють мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявлялося, була злочином перед власними національними інтересами».
Звісно, в цих міркуваннях є певна частка істини. Так, козаки в цьому разі послужили державі, яка для них була мачухою. Однак це служіння не треба вважати «злочином перед власними національними інтересами». Зрештою, говорити про новочасні нації в тодішній Європі й відповідні «національні інтереси» дуже проблематично. Хотинська битва була важливою для цивілізаційного вибору України та інших земель Східної й частково Центральної Європи. Адже вирішувалося, чи ці землі залишаться в лоні «європейської християнської цивілізації», яка саме тоді перебувала на підйомі, чи стануть периферією мусульманського світу, який починав занепадати.
Сагайдачний, незважаючи на численні «проти», зробив вибір на користь Європи. І якщо Україна має ще якісь риси європейськості, то в цьому є неабияка заслуга Сагайдачного.
Досягнувши вершин слави, Сагайдачний так і не скористався результатами Хотинської перемоги. Будучи пораненим у битві, він хворів. Помер 20 квітня 1622 року. Однак і після смерті прислужився «українській справі». Про нього були написані вже згадувані «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного», які вважаються перлиною української поезії того періоду.
Немає коментарів:
Дописати коментар